Зірка гумористичного телешоу "Маски-шоу" Володимир Комаров згідно з паспортними даними святкує свій день народження раз на чотири роки. Артист народився 29 лютого – у високосний рік. Вчора йому "стукнуло" 60 років.
В інтерв'ю OBOZ.UA чи не найколоритніший персонаж "Масок" у своє свято розповів, чому залишив шоу на піку популярності, а також розсекретив захоплення, яке ніяк не пов'язане з артистичною кар'єрою. Володимир Комаров – єдиний в Одесі майстер, який створює авторські люльки для паління. Але й це ще не всі, як виявилось, його теперішні професії.
– Володимире, з ювілеєм! Зізнаюся, додзвонитися до вас було непросто.
– З сьомої ранку дзвонять! Ні хвилини спокою – вітання з усіх месенджерів. З різних міст та країн, навіть з Австралії. Але я себе морально готував до того, що сьогодні весь день тільки тим і займатимусь, що відповідатиму на дзвінки. А що ще? Я ж тепер на пенсії (сміється).
– Завжди мріяла поговорити з людиною, яка народилася 29 лютого. Розкажіть, як це – чотири роки чекати дня народження?
– Я не чекаю, спокійно до цього ставлюся, рівно. Є у дні народження і позитивні моменти, але й негативні є. Плюси в тому, що це раз на чотири роки, а мінуси – святкування розтягується зазвичай на два дні – і 29 лютого, і 1 березня. Або і 28 лютого, і 1 березня. А в армії мені давали у ці дні цілих два вихідні. Яким був найпам'ятніший день? Я вже й не згадаю, знаєте, моє життя – це одвічна біганина, переїзди якісь.
Я лише останні кілька років Новий рік удома зустрічаю, а так у роз'їздах, весь час десь носить. Сьогодні у мене – лише дзвінки та розмови телефоном. Увечері підійду до клубу любителів трубки, там мене привітають тортиком і почалапаю додому. Тому що вже не пиячу, треба вести спокійний спосіб життя, берегти здоров'я (сміється). Ні, я серйозно! Просто інакше спектр вражень на ранок ніяк не тішить, а мені хочеться почуватися добре завжди.
– А чи правда, що ви єдиний майстер в Одесі, який робить люльки?
– В Одесі – єдиний. Якось глянув на YouTube ролик, з чого роблять цигарки. З'ясувалося, що в тому, що сьогодні продається в магазинах, немає тютюну, ось така справа, а я хотів палити саме тютюн. Ось і прийшов до того, що краще перейти на люльку. А їх має бути хоча б кілька, бо після паління трубці треба відпочити, подихати. Якщо палити часто одну й ту саму, змінюється смак тютюну – не на краще.
Ось і вирішив зробити собі кілька, а потім пішло-поїхало. До речі, українські майстри вважаються одними з найкращих у світі, я наймолодший серед них. Люлька – це недешеве задоволення. Майстерський виріб із хорошого дерева не може коштувати менше 100 доларів. І на її виготовлення витрачається чимало часу – нерідко цілий тиждень.
– А розкажіть про ще одне ваше захоплення – ви водите по Одесі екскурсії.
– Взимку – практично ні, це традиційно час застою, а з березня почну. Маршрути й теми вигадую сам. Що це може бути? Район Молдаванки, де виріс, або, наприклад, алкогольна екскурсія центром міста, бо свого часу я любив випити – розуміюся в цьому (сміється). Бувають і індивідуальні екскурсії – мені постійно пишуть в особисті повідомлення: а можна замовити?
– Як змінилася Одеса під час війни?
– Психологія людей дуже змінюється, сприйняття світу – через ці бомбардування, прильоти. І саме місто змінюється незалежно від часу, який ми зараз переживаємо. Одеса була зовсім іншою у моєму дитинстві. А зараз стає, як мені здається, трохи стандартною, перетворюється на таке собі загальноприйняте місто. Звісно, мене це засмучує. Хотілося б зберегти якийсь колорит бодай десь у куточку Молдаванки.
Я дуже люблю Одесу. У мене є електричний скутер, не знаю, якої марки, – сподобався і купив. Назвав "Боліваром". Я на ньому їжджу Дерибасівською, в районі Соборки: мене тут усі знають – привіт-привіт.
– Напевно, вас часто запитують, чому пішли з "Маски-шоу". Подейкували навіть, що вас тоді вразила зіркова хвороба.
- Ні, справа не в цьому. Зіркова хвороба мала місце років 25 тому. І минула дуже швидкоплинно. Друзі поставили на місце мізки – і все пройшло. Чому пішов із "Масок"? Я так влаштований, що намагаюся жити в прагненні до того, щоб отримувати задоволення. Щойно перестав відчувати радість від роботи – мені вже не дуже цікаво. Зрозумів, що треба щось інше шукати. Мені здається, це навіть не я приймаю такі рішення, більше почуття за мене вирішують. Ось не подобається – і прощаюсь.
Причому найчастіше не знаючи, що буде далі – куди понесе. І ніколи не шкодував про жодне з рішень, хоча часом доводилося не дуже легко. Але тут маю такий рецепт: треба прислухатися до себе. Що ти хочеш робити? Чим займатися? Якщо почуєш – все складеться. І гроші на життя з'являться.
– А вам багато потрібно?
– Багато не треба. Щоб вистачало на щоденні витрати, а якщо ще вдасться виїхати хоч раз на рік у відпустку – взагалі чудово. Поки що на поїздки не вистачає: у мене пенсія буде 2 тисячі гривень. Ну, у нас таке життя зараз в Україні, що вдієш. А повертаючись до "Масок", хочу зазначити, що ми всі залишилися у добрих стосунках, ба більше, разом із Борисом Барським ми дружимо вже майже пів століття. Це найдовший мій друг за все життя. Познайомились, коли він був студентом, а я – школярем. Разом займалися пантомімою у Палаці культури студентів.
В одеському театрі "Маски" буваю і зараз, але не працюю там уже давно. І не хочу, бо трохи займатися – це неправильно. Чи влітаєш у це все, чи не треба починати. Але якщо Боря просить десь підзнятися для реклами, чимось допомогти, завжди погоджуюся.
– У "Маски-шоу" вам дуже давалися жіночі ролі. Граючи їх, уявляли якогось конкретного персонажа?
– Ні, яку сукню одягнуть, такого персонажа і вигадував. Відштовхувався від костюма – зовнішнього образу. Сукні ринкової торговки та манірної дівчини відрізняються. І народжується тип поведінки – нічого складного. Ну, і звісно, треба відчувати персонажа. Ну, я вже й не згадаю, коли востаннє грав такі ролі. Але в кіно продовжую зніматися – ось перед війною у Чорноморську відбувалися зйомки серіалу за моєї участі.
– Як складається особисте життя? В одному з інтерв'ю розповідали про трьох дружин.
– Було три дружини – так. А зараз мені шістдесят, я один. І мені дуже добре, ніхто не пиляє (сміється). Але кожну із трьох дружин люблю. Перша зараз живе в Італії, друга – в Англії, третя – недалеко від мене, ми мало не щодня з нею бачимося.
– А з дітьми сьогодні бачитиметеся?
– Син – в Одесі, але він дуже зайнятий – працює в корекційному центрі дитячим психологом. Здобув освіту тут, а потім ще навчався в Ізраїлі. Донька живе в Італії, у мене внучка там уже є. Ось щойно бачилися з нею по вайберу – вітала.
– З якими думками прокидаєтеся в цей непростий час?
– Звичайно, мрію, як усі, про те, щоб війна закінчилася. Щоб цей придурок плешивий уже "крякнув" нарешті. Оце моє головне бажання зараз. Ще хочеться, щоб країна почала розвиватися у правильному напрямку, щоб депутати були депутатами, а не Бог зна ким, щоб законів дотримувалися, а у наших дітей було щасливе, розмірене життя.
– У Росії у вас залишилися друзі? Спілкуєтесь?
– Не лише друзі, а й родичі. Вони чудово розуміють, що діється насправді, але спілкуватися нам складно. Вони бояться, що їх слухають, я також переживаю за них у цьому сенсі. Тому телефонуємо не так часто, як раніше.
– Дозвольте зробити вам комплімент – у вас чудова українська.
– Ну, це нормально, українська – моя друга рідна мова. Багато років їздив до бабусі під Кіровоградом (зараз Кропивницький. – Ред.) на канікули. Повертався до Одеси, говорив українською. Вона лягла у мене в голові якось легко. Я вважаю, що якщо ти в Україні живеш, мову треба знати. Вдома, у побуті можеш розмовляти хоч гагаузькою. І знаєте, що для себе відзначив нещодавно: в Одесі стало дуже багато українськомовних мешканців. Я іноді навіть питаю, наприклад, у магазині касира: "Звідки ви? Така класна українська". "Я – одеситка", – відповідає. Мені це так подобається! Гарна у нас молодь – грамотна, перспективна.