В Україні ці екосистеми часто ігноруються, а подекуди й узагалі знищуються.
Чому це загрожує нашій безпеці та ставить під сумнів виконання міжнародних екологічних зобов'язань.
Захист від повеней, пожеж та ворога – суперсили водно-болотних угідь
Водно-болотними угіддями називають екосистеми на сильно зволожених або вкритих водою територіях: болота, заплавні луки й ліси на берегах водойм, мілководні водойми тощо. Тут ростуть вологолюбні рослини та активно гніздуються водоплавні птахи, розповідає 24 канал.
Наприклад, у дельті Дніпра до підриву Каховської ГЕС мешкали пелікан рожевий, орлан білохвіст, кулик-довгоніг, коровайка бура та чепура велика. Частиною ВБУ можуть бути навіть цілі ліси, як-от в Атак-Боржавському урочищі. Тут територія вкривається водою лише частину року, що сприяло зростанню старовікового лісу із деревами заввишки подекуди у сорок метрів.
Утім ВБУ підтримують життя не лише мешканців дикої природи – вони непомітно оберігають і людей. За своїми властивостями ці екосистеми нагадують губку, яка здатна вбирати та віддавати значну кількість води. Це допомагає їм регулювати водність річок та озер. У багатоводні місяці ВБУ поглинають надлишкову воду, захищаючи прилеглі населені пункти від повеней. А у посушливі періоди навпаки живлять річки та ґрунтові води, що особливо цінно для сільської місцевості, де криниці – ключове джерело води. Ба більше, ВБУ слугують природним фільтром та очищають цю воду.
В Україні водно-болотні угіддя особливо поширені на Поліссі, зокрема вздовж кордону з Білоруссю та Росією. У час повномасштабної війни таке їх розташування принесло ще одну перевагу і вони стали природною перешкодою для ворога. Заплава Десни на Сумщині, заплави річок Прип'ять та Стохід на Волині, болотний масив Сира Погоня на Рівненщині слугують додатковим бар'єром проти просування ворожих військ.
Українські водно-болотні угіддя вже навіть встигли попрацювати "у бою". У 2022 році наші війська підірвали дамбу, яка відділяла Київське водосховище від долини річки Ірпінь, що призвело до затоплення останньої та допомогло стримати просування росіян.
Звісно, така різка зміна водності може мати негативні наслідки для якості води та екосистеми річки. Утім очевидно, що подальше просування ворога призвело б до куди гірших наслідків для усього живого в Україні.
Не торфом єдиним: приховані цінності торфових боліт
Річка Ірпінь, до речі, донедавна мала дещо інший вигляд. У 60-х роках минулого століття після створення Київського водосховища дамбу, яку нещодавно підірвали, звели, аби регулювати рівень води та уникнути небажаного затоплення територій через створення нової водойми. Та це не єдиний приклад, коли радянська влада докорінно змінювала водні екосистеми у власних інтересах.
Поширеною радянською практикою було і залишається осушення ВБУ. Найчастіше таке траплялося з торфовищами – болотами, багатими на торф. Їх осушували для видобутку цього цінного ресурсу, адже багатий на вуглець торф використовується як паливо, або для ведення сільського господарства.
Однак втручання у природний перебіг існування екосистем не обходиться без наслідків. Торфовища – це не просто ресурс, а й важливий регулятор клімату. Попри те, що ці екосистеми у всьому світі займають удесятеро меншу площу, ніж ліси, вони утримують удвічі більше вуглецю – основного компонента вуглекислого газу, який посилює зміну клімату.
У нормальній концентрації в атмосфері він підтримує клімат планети придатним для життя людей. Та зараз, коли його концентрація стрімко зросла, він спровокував катастрофічні зміни, спричиняє збільшення частоти екстремальних погодних явищ та безпрецедентні і непередбачувані зміни погодних умов по всій планеті. Серед яких, наприклад, третя поспіль майже безсніжна зима в Україні.
Нещодавно Міжурядова група експертів з питань зміни клімату – найбільший науковий орган у цій галузі, що об'єднує тисячі науковців – остаточно спростувала будь-які сумніви та підтвердила, що нинішня зміна клімату безумовно спричинена діяльністю людства. Основною причиною зміни клімату є спалювання викопних палив (вугілля, нафти та газу) для видобутку енергії.
Та осушені торфовища також роблять свій внесок. Через таке втручання до їх природного існування вони втрачають здатність утримувати вуглець і нині відповідають за 5% глобальних викидів парникових газів.
Одна з причин таких суттєвих викидів – пожежі. На осушених торфовищах вони особливо небезпечні, адже торф легкозаймистий і його дуже складно загасити. Часто пожежі трапляються навіть без вогню – торф просто тліє під шаром ґрунту, виділяючи, крім парникових газів, ще і їдкий дим.
Із наслідками цього горіння ледь не щоліта стикаються мешканці Київщини та самої столиці, коли під час пожеж уся територія вкривається смогом. Населення наражається на додаткові ризики для здоров'я, вдихаючи шкідливі речовини.
Причинами таких пожеж може стати навіть самозаймання, хоча найчастіше першоджерело проблем – безумовно люди, які випалюють рослинні рештки замість компостувати їх. Ба більше, через особливі властивості торфу для гасіння таких пожеж може бути недостатньо просто полити їх водою. Для повної зупинки горіння часто необхідно, аби уся територія була вкрита водою. То що ж робити?
Збереження та відновлення – єдиний спосіб поводження з торфовищами
Як осушені торфовища добре горять, так зволожені вони навпаки чудово стримують пожежі. Навіть коли вогонь охоплює сусідні ліси, ці екосистеми здатні ефективно стримувати вогонь та захищати людей від шкідливого впливу пожеж. Тож очевидно, що найбільшу користь людям торфовища приносять не тоді, коли слугують винятково джерелом ресурсів, а коли зберігаються у природному стані та можуть сповна виконувати свої захисні функції.
На жаль, повністю осушені торфовища навіть після повторного обводнення ніколи не повертаються до попереднього стану і можуть втратити здатність накопичувати вуглець. Утім, це цінний урок на майбутнє. Ми не можемо повернутися в минуле та запобігти бездумному осушенню торфовищ, та ми можемо позбутися радянського спадку і заборонити таку діяльність для тих територій, які досі збереглися зволоженими. А всі обводнені торфовища мають увійти до природно-заповідного фонду та охоронятися від шкідливого втручання.
Та що ж робити з торфовищами, що вже були осушеними? Тут все залежить від кожного окремого випадку. Деякі території обводнилися природним чином – їх важливо не зачіпати та не заважати їх відновленню. Деяким потрібно допомагати та штучно регулювати водний режим, аби ситуація принаймні не погіршувалася.
На жаль, в Україні наразі жоден із цих процесів (крім, звісно, природного обводнення торфовищ, які стали "непотрібними") не відбувається. Ба більше, на законодавчому рівні торфовищ узагалі не існує – ці екосистеми не мають ні визначення, ні обліку, ні регульованих правил поводження, які враховували б і цінність цих екосистем, і небезпеку від їх осушення. Складно навіть сказати, скільки їх взагалі є та в якому вони стані, адже ці дані не збираються.
Цю проблему мала б вирішити постанова "Про особливості правового режиму використання земель під торфовищами та можливі види їх цільового призначення", яка досі не розроблена (хоча передбачена Земельним кодексом із липня 2020 року).
Тому група екологічних громадських організацій, серед яких і Екодія, звернулася до Мінагро та Міндовкілля зі спільним зверненням. Ми закликаємо якнайшвидше розробити та затвердити постанову, що захищатиме торфовища у майбутньому. При цьому врахувати необхідність інвентаризації торфовищ, аби зрозуміти скільки таких територій є в Україні та в якому вони стані, а також врегулювати користування такими землями, аби врахувати помилки радянського минулого та зберегти торфовища зволоженими заради безпеки усіх українців та українок.