Тема дитячо-батьківських відносин, а тим більше сепарації, досить складна і об’ємна. Не завжди зрозуміло, коли відносини між батьками і дітьми можуть вважатися нормальними, а коли це стає схожим на патологію.
Уявімо наступну ситуацію: мати похилого віку живе з сином сорока років. Син ніколи не був одружений і з батьківського дому не з’їжджав. Мама контролює всі сфери його життя, починаючи від того, в чому він піде на роботу, закінчуючи тим, з якими жінками йому варто зустрічатися. Швидше за все, мати і дитина знаходяться в залежності одне від одного і все ніяк не можуть відокремитися і почати жити своїми життями.
Як ви думаєте, чи не занадто довго син потурає своїй матері? Чи потрібно йому вийти з таких відносин і жити своїм життям? Чи не час йому перестати слухатися маму? Думаємо, для багатьох буде очевидною відповідь, що чоловік давно переріс той вік, коли йому необхідна присутність і контроль матері. А де саме проходить ця грань?
Вікові кризи як підготовка до сепарації
На думку психологів, переживаючи вікові кризи, дитина засвоює нові навички і стає більш самостійною. З народження дитина має свій кровотік і здатність самостійно дихати. У три роки вона навчається оперувати символами і робити якісь прості дії для підтримання своєї життєдіяльності. У 7 років вона освоюється в ролі учня і пізнає світ через соціальне середовище. У підлітковому віці — знаходить своє бачення світу, у неї з’являються власні захоплення.
З кожним новим етапом життя відповідальності у дитини стає більше, а вплив батьків зменшується. Ієрархія відносин змінюється з позиції “над” дитиною до позиції “рівних”. Людина стає незалежною не лише в діях, але і в почуттях. Вона вчиться бачити світ крізь призму власного досвіду, а не через досвід своїх батьків.
Остаточне психологічне відділення дитини в ідеалі відбувається до 18-20 років, але бувають випадки, коли це затягується до 30, 40 або 50 років. Для нашої культури характерно переставляти етапи сепарації і злиття. У ранньому віці дітей віддають у ясла, хоча їм ще необхідна підтримка і увага батьків, а у 20 їм забороняється жити окремо.
Так чи інакше, непослух дітей часто викликано порушенням кордонів батьками. І це цілком нормальна реакція — більше того, якщо дитина 12-14 років “занадто” слухняно і всіляко потурає батьківському слову, це може свідчити про наявність у неї певних проблем.
4 головних етапи
Психолог Дж. Хоффман виділяв 4 типи сепарації, через які повинна пройти людина до остаточної зрілості:
- Емоційна сепарація. Зменшення залежності від батьківського схвалення або несхвалення. Емоційна залежність, наприклад, присутня у тому разі, коли партнери змушені розлучитися через несхвалення батьків.
- Аттитюдна сепарація. Це здатність людини дивитися на світ своїми очима, а не очима батьків. Тобто доросла людина міркує і оцінює ситуацію на основі свого особистого досвіду, а не досвіду її батьків.
- Функціональна сепарація. Здатність людини забезпечити своє існування окремо від батьків.
- Конфліктна сепарація. Уміння жити своїм життям без почуття провини за це.
Чому потрібно відокремитися від батьків
Уявімо, що на консультацію до психолога приходить мама і син, матері вже за 40, а хлопчикові 17, він закінчує школу. Консультант знайомиться з клієнтами і просить хлопчика розповісти, що його турбує. Мама тут же перехоплює ініціативу і відповідає за дитину: “Так уявляєте, ми зовсім не вчимося, успішність у нас падає, ВУЗ вибрати не можемо, швидше за все, доведеться нам в армію йти, а так не хочеться. Зробіть що-небудь”.
Ситуація виходить вкрай цікава: окремих хлопчика і мами в цих відносинах немає, проблеми стають загальними, хоча погано вчиться і ризикує потрапити в армію тільки хлопчик. Чомусь мати і син перетворилися в якесь “ми”, хоча в 17 років людина вже майже сформована, у неї є свій світогляд, свої ідеали і своя думка.
У цьому віці підліток здатний приймати відповідальність за те, де він буде вчитися і чим займатися. Так, батьки теж мають свої погляди на те, яким має бути майбутнє дитини, але, погодьтеся, це життя жити дитині, а не її батькам. До того ж, якщо за підлітка вирішують батьки, то і відповідальність за невдачу буде лежати на батьках, тож дитина навряд чи щось винесе з цього досвіду. У даній ситуації було б грамотніше дізнатися, що ж дійсно впливає на успішність молодої людини і зрозуміти, які вона має погляди на своє майбутнє життя.
Інший приклад — доросла жінка, яка з кожного питання консультується зі своєю мамою. Без її схвалення вона не може піти з ненависної роботи. І хоча вона вже знає, що ця робота їй нецікава, вона все одно не може зважитися, боячись засмутити маму. Авторитет матері в такій сім’ї абсолютний, а інтереси інших членів сім’ї, зокрема її дочки, ігноруються. Абсолютно ненормально робити те, що приносить вам шкоду, але страх “упасти” в очах матері затьмарює власні розхитані нерви.
Думка батьків має враховуватися у свідомому віці, але вона не повинна бути вирішальною. Так, батьки схильні очікувати від дитини якоїсь певної поведінки, але не кожен із батьків здатний примиритися з тим, що його дитина не є продовженням батька чи матері, вона — окрема особистість зі своїми бажаннями і потребами, які стоять вище очікувань батьків.
Відстоювати свої інтереси не просто правильно, а й добре. Ви зміцнюєте віру в себе і у свої сили. Також ви позбавляєтеся від внутрішніх протиріч і почуття провини, яке може гальмувати вас у ваших починаннях. Не так страшно зустріти несхвалення з боку батьків, куди страшніше через якийсь час усвідомити, що ви прожили не своє життя.