З давніх часів в українській традиції існували особливі заборони, пов’язані з речами померлої людини. Вважалося, що предмети, якими користувався небіжчик, можуть нести на собі енергетику смерті та привертати нещастя до родини. Тому не рекомендували залишати у домі його рушники, постіль чи одяг.
Особливо небезпечною вважалася постіль, на якій людина відійшла у вічність. Наші пращури вірили, що матрац, подушки, ковдра та білизна обов’язково повинні бути винесені з хати та знищені — інакше це могло накликати хвороби чи навіть нові втрати в сім’ї. Те саме стосувалося й вбрання, у якому небіжчик був у день своєї смерті: його радили спалювати, аби "розірвати зв’язок" між світом живих і мертвих.
Разом із тим до таких речей завжди ставилися з пошаною. У багатьох місцевостях існував звичай не торкатися до майна покійного протягом перших 40 днів. Вважалося, що саме стільки часу душа ще перебуває поруч із родиною та може ображатися, якщо її речі віддадуть чи викинуть зарано. Лише після цього періоду дозволялося вирішувати, що робити з особистими речами.
Також за народними прикметами не варто зберігати в житлових кімнатах жодних речей, які належали небіжчику. Вірили, що вони можуть утримувати "пам’ять смерті" та негативно впливати на енергетику дому.
Таким чином, стародавні звичаї поєднували у собі і страх перед невідомим, і глибоку пошану до тих, хто пішов у інший світ.