«Іноді здається, що все навколо не зовсім справжнє. Наче я тут, але трохи збоку. Люди говорять, щось відбувається, а я ніби дивлюсь фільм з розмитим звуком, з чужим тілом у головній ролі. Хоча, свідомо розумію, що це я і «фільм про мене»
Мене лякає це відчуття.
Я намагаюся «включитись», вчепитись у реальність: доторкнутись до шкіри, подивитись на небо, вдихнути глибше. Але це не завжди спрацьовує, бо всередині ніби туман.
Я гублюся в питаннях:
— Чи це я збожеволіла?
— Чи це щось із мозком?
— Чи я просто втомилась?
Буває, я дивлюсь на знайомі місця і ніби не впізнаю їх. Люди ніби не мої. Голос не мій. Руки не мої. А в голові пульсує:
— А що, якщо я більше ніколи не повернусь у себе?
— Як пояснити це іншим, якщо я й сама не розумію, що зі мною?
— Чому я не відчуваю реальність так, як раніше?
Мені хочеться, щоб хтось просто сказав:
— Я знаю, як це. Ти не одна. Це проходить. Це не кінець.
Якщо ви читаєте це й впізнаєте себе, то знайте: це не божевілля. Це психіка, яка намагається вас захистити, навіть якщо виглядає, ніби все зламалось.
Найімовірніше ви переживаєте досвід дисоціації.
Що таке дисоціація?
Дисоціація — це механізм психологічного захисту, який «вимикає» певні частини досвіду (емоції, пам’ять, відчуття тіла або реальності), коли вони стають надто болючими або загрозливими. Це не «вигадка» і не свідчення «божевілля» — це адаптивна реакція психіки на перевантаження.
Види дисоціації:
1. Деперсоналізація — коли людина ніби відчуває, що «не у своєму тілі», «спостерігає за собою збоку», або «не я це переживаю».
Це не божевілля
2. Дереалізація — відчуття, що навколишній світ став нереальним, «як у сні», «пластмасовим», «затуманеним».
3. Амнезія — «провали» в пам’яті (часто пов’язані з травматичними подіями).
4. Дисоціативні флешбеки — коли психіка «повертає» людину у травматичну ситуацію, як у кіно, що переглядається знову.
5. Дисоціація тіла — немає відчуття частин тіла, або вони здаються чужими.
Що таке дереалізація?
Дереалізація — це форма дисоціації, при якій навколишній світ здається віддаленим, штучним, ніби в тумані. Все ніби «за склом» або як у кіно, звуки приглушені чи спотворені, предмети ніби не мають глибини або кольору. Може з’являтися відчуття: «Це не зі мною відбувається», «Я ніби не тут».
Людина часто усвідомлює, що це лише її відчуття, тому дереалізацію не слід плутати з психозом.
Причини дереалізації:
- психологічна травма (особливо в дитинстві);
- хронічний стрес або тривога;
- панічні атаки;
- перевтома, депривація сну;
- наркотичні речовини або певні ліки;
- іноді — як частина депресії або ПТСР.
Як це описують люди:
«Я йшла вулицею, і ніби все знімали на камеру. Я була глядачем, а не учасницею».
«Я дивився на свої руки й не міг зрозуміти, що це мої руки».
«Все стало плоским, ніби несправжнім. Як у відеогрі».
Що з цим робити?
Найперше — знати, що це не «божевілля», а реакція нервової системи. Це оборотний стан, який часто минає, коли відновлюється безпека й контакт із тілом.
Способи «швидкої допомоги»
Заземлення: торкнутися холодної поверхні, випити щось із сильним смаком, назвати п’ять речей навколо.
Повернення до тіла: глибоке дихання, повільний рух, масаж пальців.
Безпечна терапія: стабілізація, навчання розпізнавати сигнали перевантаження, робота з тілом.
Уникнення тригерів (наприклад, перевтоми, алкоголю, конфліктів).