В українській історії є імена, які тоталітарна система намагалася приректи на безіменність. Їх прагнули викреслити не лише з офіційних паперів, а й із самої пам’яті поколінь. Проте правда має дивну здатність виживати там, де її бережуть серцем. Сьогодні ми відкриваємо для себе ім’я зв’язкової Центрального Проводу ОУН і Головного Командира УПА Романа Шухевича — Марії Римик.
Джерело пам’яті: еміграційний збірник
Образ цієї постаті зберігся завдяки унікальному збірнику спогадів, виданому ветеранами підпілля далеко за океаном у фундаментальному виданні: «Історично-мемуарний збірник Чортківської округи. Повіти: Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики» (Ред. Ольга Соневицька та ін. — Нью-Йорк–Париж–Сідней–Торонто: Наукове товариство ім. Шевченка, Український архів, т. XXVI; Видавець: Діловий комітет земляків Чортківської округи, 1974 р., с. 927).
Від гімназії до підпілля
Марія Римик — учениця Чортківської гімназії, чий шлях проліг від шкільних парт до барикад національно-визвольних змагань. Чортківська гімназія на Тернопільщині була не просто навчальним закладом, а справжнім осередком українського духу. Саме тут виховувалося свідоме покоління, яке згодом стало інтелектуальним та моральним осердям національного опору.
Для Марії та її ровесників освіта не була лише здобуттям знань — це було загартування волі. Тоді можливість навчатися в гімназії була рідкісним шансом на стабільне майбутнє, який Марія свідомо залишила заради небезпечного життя в підпіллі ОУН.
«Згинули як воїни УПА»
У збірнику, підготовленому безпосередніми учасниками боротьби, Марію Римик згадують серед тих видатних учнів, які прийняли найтяжчий іспит у житті — іспит на вірність Батьківщині. Як зазначають автори, вони:
«згинули як воїни УПА в нерівних боях проти московського окупанта».
Ці рядки — не просто констатація смерті. Це визнання того, що тендітна гімназистка стала в один стрій із професійними військовими, обравши шлях, де шансів на виживання майже не було.
«Кришталевий характер»
Найбільш зворушливим і водночас потужним свідченням у книзі стала характеристика Марії як людини з «кришталевим характером». У мові підпільників, які щодня бачили смерть, зраду та бруд війни, це означало надзвичайно багато:
- Абсолютна чесність — на неї можна було покластися в найкритичніший момент.
- Моральна чистота — попри жахи війни, вона зберігала людяність і високі ідеали.
- Незламність — як кришталь, який може розбитися, але ніколи не зігнеться.
Зв’язкова Центрального Проводу: найвищий рівень довіри
Для авторів збірника Марія Римик була не просто учасницею українського підпілля, а людиною, чий характер і вчинки стали підставою для її особливого вшанування в ієрархії ОУН. Бути зв’язковою Центрального Проводу ОУН, а тим паче особисто Романа Шухевича, означало найвищий рівень довіри та добровільну відмову від права на помилку, страх і навіть на власне життя.
Марія Римик діяла під псевдонімами «Наталка», «Маруся» та «Марія». Вона була активною учасницею Організації Українських Націоналістів і працювала в середовищі найвищої конспірації.
«Живий архів» підпілля
Зв’язкова Романа Шухевича не була просто кур’єром. У часи, коли не існувало зашифрованих месенджерів чи цифрових сховищ, вона була «живим архівом» — носієм стратегічних планів, шифрів та координат криївок. Саме це робило її пріоритетною ціллю для радянських спецслужб.
Пересування вимагало надлюдської витримки: десятки кілометрів пішки, ночівлі в лісі чи стогах сіна, постійна зміна легенд і зовнішності. Бути зв’язковою означало жити в стані граничної напруги, де навіть випадковий погляд міг означати провал.
Мистецтво невидимості
Конспірація для зв’язкової була не просто набором інструкцій, а мистецтвом зникнення на очах у всіх. Успішна зв’язкова мала володіти талантом перевтілення, який межував з акторською майстерністю: від селянки до міської панянки, від подорожньої до служниці. Головним завданням було стати «невидимою».
Інформація в підпіллі текла, мов підземні ріки. Побутові речі — рушник, положення предметів, колір фіранки — могли бути сигналами про небезпеку або початок дій.
Інформаційне вбивство та боротьба з забуттям
Після фізичного знищення борців радянська система намагалася здійснити їхнє інформаційне вбивство. Архіви, цензура, ярлики та фальсифікації мали перетворити героїв на «ворогів народу».
Еміграційні збірники, зокрема «Чортківська округа», стали альтернативним горизонтом правди, що зберіг реальні імена та характери всупереч фабриці забуття.
Після 1991 року: повільне повернення правди
Навіть після здобуття незалежності процес відновлення історичної справедливості був повільним. Інерція радянських підходів ще тривалий час визначала ставлення до архівів та свідчень.
Ситуація почала змінюватися з ухваленням:
- Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (1991),
- Закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» (2015),
- Закону України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» (2025).
Лаконічність як найвища форма визнання
Бездоганна конспірація Марії Римик виключала можливість розлогих життєписів. У підпільній етиці стислий запис і коротка характеристика були формою найвищого визнання. Саме тому фраза про «кришталевий характер» є не браком інформації, а її максимальною концентрацією.
Останній бій
23 січня 1947 року в лісі поблизу села Жуків на Тернопільщині в нерівному бою з московськими окупантами загинули: Микола Арсенич («Арсен», «Березовський», «Григір», «Дем’ян», «Максим», «Микола», «Михайло») — творець військової контррозвідки ОУН, єдиний генерал безпеки УПА, Лицар Золотого Хреста Заслуги; його дружина; охоронець; а також зв’язкова Центрального Проводу ОУН і Головного Командира УПА Романа Шухевича — Марія Римик («Наталка», «Маруся», «Марія»).
Підготувала Анджеліка Куніцька