У Німеччині стрімко зростає популярність ультраправої партії «Альтернатива для Німеччини». На тлі цього традиційні політичні сили — ХДС/ХСС та СДПН — дедалі більше втрачають підтримку виборців. Причини цього явища криються не лише в міграційній політиці, а й у глибокій внутрішній суперечності нинішнього курсу Берліна, який намагається поєднувати нарощування військових витрат із збереженням соціальної держави та підтримкою економіки.
Про це йдеться у матеріалі.
Серіал як метафора
Новий сезон німецького серіалу «Вавилон-Берлін» про останні роки Веймарської республіки багато коментаторів пов'язали з актуальною політичною повісткою Німеччини. Творці серіалу не приховують симпатій до лівих сил, тому фільм — особливо останній сезон про прихід нацистів до влади — сприймається як попередження про загрозу перемоги АдГ.
Останні кадри серіалу демонструють зруйнований Берлін 1945 року під пісню «Zu Asche, zu Staub» («У попіл, у пил»). Метафора зрозуміла: на місці яскравого «веймарського» Берліна після приходу Гітлера залишилися руїни.
Парадокс, який показує проблема
Проте саме ці кадри парадоксальним чином демонструють головну проблему тих, хто в Німеччині бореться проти зростання популярності ультраправих.
Річ у тім, що 1945 року Берлін зруйнувався не сам по собі, а внаслідок розпочатої Гітлером війни. Партія Гітлера йшла до влади під гаслом звільнення від кайданів Версаля: вимагала скасувати обмеження чисельності армії, відновити загальний військовий обов'язок, нарощувати військові витрати та переозброювати Німеччину. Головним ворогом вона називала більшовицьку Росію. Опоненти Гітлера вже тоді казали, що він принесе Німеччині нову війну.
Але зараз ситуація зовсім інша. Заклики до збільшення військових витрат, переозброєння, відновлення загального військового обов'язку та заяви про необхідність бути готовими до війни (причому не просто до війни, а до війни з Росією) звучать від правлячої коаліції ХДС/СДПН.
А ось АдГ говорить про інше: про необхідність нормалізації відносин з Росією, щоб запобігти війні з нею, яка ризикує стати ядерною, і відновити вигідну для німецької економіки торгівлю з РФ. І взагалі зосередитись на вирішенні внутрішніх проблем.
Тому останні кадри серіалу «Вавилон-Берлін» — скоріше додаткова реклама АдГ та антиреклама офіційного курсу німецького уряду. І це символ внутрішньої суперечливості та глухості його курсу, що прямо вплинуло і на результати останніх земельних виборів, і на актуальні рейтинги політичних сил.
Традиційний розподіл ролей зруйновано
Протягом усього повоєнного часу роль німецької політики між головними партіями було чітко розподілено. Соціал-демократи виступали за збільшення соціальної підтримки, а з часів «нової східної політики» Віллі Брандта підтримували неконфронтаційний курс щодо Москви.
ХДС/ХСС представляли інтереси німецьких промисловців та бізнесу, які були зацікавлені у розширенні ринків збуту в Росії та отриманні звідти дешевих енергоносіїв.
Проте нинішній курс їхнього ж уряду дедалі більше суперечить традиційним принципам цих партій.
Необхідність збільшення військових витрат ставить питання про скорочення соціальних витрат. Розрив відносин з РФ завдає по німецькій економіці сильного удару, позбавляючи її доступу як до ринку збуту, так і до стабільних та дешевих поставок сировини. Нарощування витрат на зброю не компенсує ці втрати, оскільки їхня значна частина одразу йде на оплату поставок зі США, а решта — на закупівлю озброєнь для України або для поповнення складів. Тобто по суті це емісія грошей, яка тисне на інфляцію. І фактично на ці цілі витрачаються гроші, які Німеччина могла б витратити на модернізацію економіки та розвиток ключових сфер: енергетики, освоєння космосу, ШІ, робототехніки.
Політичний вакуум
На такому фоні традиційні політичні тези системних партій перехоплює, з одного боку, АдГ (тези про нормалізацію відносин з Росією, недопущення нової війни з нею, відновлення торгівлі), з іншого боку, Ліва партія, яка наголошує на соціальній складовій і нещодавно перемогла на виборах у Берліні.
А ХДС/ХСС та СДПН опиняються у політичному вакуумі, що прямо позначається на рейтингах.
Аргументи системних партій та їхня слабкість
Безумовно, останні мають свою аргументацію. Вони вважають, що до війни треба готуватися, бо Росія, вже одного разу показавши свій агресивний підхід, напавши на Україну, може його продемонструвати ще раз, напавши на Європу, яку Кремль ненавидить як демократичну альтернативу своєму авторитарному правлінню. Крім того, на підтримку США більше не можна розраховувати. Отже, треба самим озброюватися і допомагати Україні, щоб вона довше виснажувала сили РФ, інакше Володимир Путін одразу нападе на Європу.
Однак із прийняттям цієї аргументації у суспільстві є проблеми.
По-перше, тези про допомогу Україні та необхідність озброєння сприймалися б легше і позитивніше, якби не супроводжувалися наростанням економічних проблем та закликами затягувати пояси, причому з очевидним взаємозв'язком усього цього зі згаданими вище тезами.
По-друге, тема загрози швидкого нападу з боку Росії у широкі маси заходить насилу. У тому числі через суперечності в офіційному інформаційному порядку, згідно з яким, з одного боку, Росія дуже слабка і Україна перехоплює ініціативу у війні, а з іншого — РФ збирається напасти на Європу, тобто на об'єднання з населенням майже пів мільярда людей, що перевершує за звичайними озброєннями Москву навіть без допомоги США. Крім того, хоча тема загрози переходу війни між РФ та Європою в ядерну фазу в європейських ЗМІ фактично табуйована, не можна сказати, що про неї ніхто взагалі не говорить та не думає. Тим більше що попередження та натяки з Москви щодо цього звучать постійно. І це теж ставить в очах багатьох питання щодо правильності курсу, який може призвести до ядерного апокаліпсису.
По-третє, більшість населення не хоче воювати взагалі ні з ким. Тим більше, що у ФРН швидко зростає кількість людей з міграційним корінням, а серед них кількість готових помирати за «фатерланд» близько до нуля. Ті ж категорії німців, які теоретично могли б підтримати мілітаристський «рух» і піти воювати за інтереси Німеччини (націоналісти, «глибинний народ»), головною проблемою для себе та країни бачать не далеку Росію, а мігрантів у своїх містах. І голосують здебільшого за АдГ.
Сценарії майбутнього
Безумовно, картина змінилася б, якби Росія реально напала на країни Євросоюзу і почала завдавати ударів безпосередньо Німеччині. До речі, опоненти європейської «партії війни» часто і звинувачують її в тому, що вона хоче спровокувати цю війну, щоб утриматися при владі, затягнути пояси населенню заради витрат на ВПК та придушити своїх внутрішніх супротивників за допомогою законів воєнного часу.
Однак практично за будь-якого сценарію, окрім моментальної капітуляції однієї сторони, війна між Європою та Росією дуже швидко перейде в ядерну стадію з перспективою знищення всього європейського континенту. І це (а також обмеженість у порівнянні з РФ власних ядерних арсеналів) залишається головним стримуючим фактором для Європи щодо будь-яких різких кроків щодо Москви, які могли б спровокувати війну. Для Кремля теж є свої обмежувачі, і на війну з Європою він може зважитися лише у певних крайніх випадках, ймовірність яких, однак, зростає у міру затягування війни в Україні.
Якщо ж жодних військових ексцесів між Європою та Росією не буде, то нинішній курс німецької влади, та й загалом ЄС, все більшою мірою заходитиме у внутрішньополітичний глухий кут через неможливість поєднати його зі збереженням соціальної держави та з утриманням економіки від скочування у повноцінну кризу.
Що насправді відбувається
Перше: це не просто німецька історія. Те, що відбувається в Німеччині, є відображенням ширшої кризи західних демократій. Системні партії втрачають зв'язок із виборцями, бо не можуть запропонувати їм зрозумілу та привабливу картину майбутнього. Замість цього вони пропонують жертви (скорочення соціальних витрат, економічні труднощі) в ім'я абстрактних геополітичних цілей, які не мають прямого стосунку до повсякденного життя людей.
Друге: АдГ не обов'язково переможе. Її рейтинги зростають, але це не означає автоматичного приходу до влади. Система стримувань і противаг, а також позиції еліт та ЗМІ залишаються потужними. Однак сам факт зростання свідчить про глибоку кризу довіри до традиційних політичних інститутів.
Третє: головна проблема — не Росія, а внутрішня суперечність курсу. Німеччина намагається одночасно нарощувати військові витрати, зберігати соціальну державу та підтримувати економіку. Це математично неможливо без значних жертв. І саме це, а не зовнішні загрози, є справжньою причиною політичної нестабільності.
Четверте: ядерний фактор залишається вирішальним. Попри всю риторику про «готовність до війни», реальна війна між Європою та Росією означатиме ядерний апокаліпсис. І це усвідомлюють усі сторони. Тому ескалація має свої межі, але ці межі можуть бути перейдені випадково, через помилку або через затягування конфлікту.
П'яте: Німеччина залишається ключем до всього ЄС. Це не лише найбільша економіка Європи, а й де-факто головне джерело фінансування для багатьох програм ЄС. Те, хто прийде до влади в Берліні, визначить курс усього Євросоюзу на наступні роки. Тому події в Німеччині варто відслідковувати особливо уважно.
Німеччина стоїть перед вибором між продовженням курсу на конфронтацію з Росією (з усіма економічними та соціальними наслідками) та поверненням до політики нормалізації відносин. Цей вибір визначить не лише долю самої Німеччини, а й усього європейського континенту. І поки що немає жодних ознак того, що німецька влада готова до зміни курсу.