“Українська хата - на придане багата” - так коротко та влучно можна охарактеризувати типову українську домівку. Дійсно, старі хати у різних регіонах України є справжім скарбом та дзеркалом минулого.
Саме вони є унікальними пам’ятками, які зберегли в собі традиційні види укаїнських ремесел: вишивання, ткацтво, гончарство, писанкарство, ковальство, плетіння, столярство, гутництво та багато інших.
Дім захищав не лише від негоди, але й від зла, беріг чистоту людської душі. Тобто сама українська хатина вже була оберегом. Звичай прикрашати домівки оберегами — походить із сивої давнини. Наші предки виготовляли їх власноруч із природніх матеріалів. Обереги захищали оселю від лихого ока, несли добробут, мир, любов та навіть лікували.
Універсального оберега, який би зробив все вищеперераховане реальністю – не було. Кожен оберіг мав свою окрему, важливу функцію. Велике значення мав не лише сам оберіг, але й місце, у якому його розміщували в хатині.
Вишиті рушники
Вони захищали дім та всю родину від “лихого ока”. Рушники вішали над святими образами, які колись були у кожній хаті, над фотокартками рідних — для того, щоб вони оберігали цих людей від злої долі. Рушники розміщували над вікнами й дверима, бо вишивка на його кінцях не пускала в дім злих духів.
Особливою силою наділяються речі, які переходять від покоління до покоління. Досить часто сімейним оберегом був весільний рушник. Цей сильний та наділений любов’ю оберіг був й чудовим елементом декору. Неймовірні візерунки, розмаїття кольорів та витонченість роботи дивували гостей оселі.
Український посуд
Такий звичний елемент побуту також мав силу оберега. Наші предки користувалися глиняним посудом, який, як правило, виготовляли власноруч. Не зважаючи на те, що посуд був простим, в нього вкладали найтепліші думки. Якщо ж посуд купували, то обов’язково слухали, що він “говорить”. Наприклад горщики, які є символом життя, розрізняли за тембром: “горщик” — чоловік і “горщиця” — жінка. Щоб у домі панувала злагода, потрібно мати у господарстві і горщики, і горщиці.
Кожен з нас знає повір’я, що вдома не варто зберігати надбитий посуд. Таке твердження виникло тому, що посуд вважали живим. Він, як і людина: народжувався, жив і помирав. Надщерблений, розбитий глечик чи тарілку прийнято було закопувати в землю.
Підкова
Підкова у багатьох народів має одне значення — символ удачі, щастя, достатку і оберіг від злих сил. Існувало повір’я, що злий дух ходить колами, але дійшовши до того місця, де підкова розірвана, він змушений повертати назад. Через це й підкову вішали над всіма місцями в домі, через які може проникнути злий дух: дверима, вікнами, піччю тощо.
Кріпити підкову над дверима повинен господар будинку разом з господинею. Потрібно позитивно налаштуватися, думати про хороше, про успіхи в справах і про таємні бажання.
Знайти підкову – було знаком, що зовсім скоро вам неабияк пощастить.
Образи
В кожній українській хаті, на почесному місці, розміщували образ. Зранку і ввечері до образів молилися, зверталися через них до Бога. Образи прикрашали вишитими рушниками, які господині вишивали власноруч. Образи берегли домівку від всього лихого, несли мир і спокій.
Дзвін
Хорошим оберегом для житла є дзвін. Він означає захисний купол небес. Дзвін може не тільки відганяти від будинку зло, але і знищувати біду що вже зайшла в будинок. Ритмічні і водночас мелодійні удари дзвону символізують час що минає, бій дзвонів пов’язують з весіллям, перемогою або молитвою.
Українська хата є невід’ємною частиною культури нашого народу. Вона є втіленням вірувань українців, укладом їхнього життя та взірцем естетичних вподобань.
Покуть
За давнім звичаєм, у традиційній селянській оселі найсвятішим місцем вважався покуть (червоний або красний кут). Розміщувався він, як правило, по діагоналі від печі й обов’язково “обличчям до сонця”, тобто на схід. За первісних часів це було місце пращурів. Пізніше на покуті ставили Дідуха – духа дідів, предків роду, і кутю – ритуальну страву для померлих душ. Звідси, очевидно, й назва – покуть, тобто місце для куті; а можливо, від “по куту” (діагональне від печі, яка також виконувала важливу функціональну й обрядову роль).
Отже, покуть був своєрідним домашнім вівтарем. Біля нього вивішували писанку, котра мала оберігати родину од грозових блискавок, пожеж, злих духів. Пізніше, із запровадженням християнства, тут знайшлося місце для божниці з іконами, а сам покуть завішували спеціальним рушником, який в народі називали божником.
Колиска
Колиска (гойдалка, люля) була ще й родинним символом, виколихувала майбутнє родоводу, зберігала традиції, материнську цінність і батьківську гордість. Традиційно колиску виготовляли лише з “чистих”, тобто благородних порід дерев (клена, калини, ясена, ліщини, горіха та ін.).
Доручали цю шляхетну справу майстрам висококваліфікованим, з відповідним родинним статусом (не розлученим, тим, у кого велика й дружна сім’я). Все начиння – бильця, вервечки – також робилися за окремою технологією і супроводжувалося спеціальними обрядодіями, – адже колиска мала оберігати немовля від нечистої сили.
Підвішували колиску до сволока або до стелі на спеціально виготовленому гачку (крюкові). Вона мала знаходитися біля ліжка. Якщо дитина прокидається, мати тут же приколихувала немовля, а при потребі й пеленала. За звичаєм, кожна родина користувалася однією колискою, змінюючи лише попінки, тобто тканину, яку підшивали до основи.
При народженні немовляти в колиску клали посвячений часник і хліб та деякі інші речі, що виконували оберегові функції. Якщо подружжя вже не здатне було народжувати дітей, колиску виносили на горище, де воно зберігалося доти, допоки господарі мешкали в оселі. Святотатством вважалося нищити, а особливо спалювати її – “тоді в роду не буде дітей”.
Розповідь про колиску була б неповною без такого унікального пласта духовної культури, як колискові пісні. Вже доведено, що саме мелос несе в собі високий заряд магічності: за допомогою пісень діти швидко засвоюють з молоком матері рідну мову, пісні розвивають поетичне мислення, музичні здібності і, на думку фахівців, сприяють швидкому зростанню, позитивно впливають на нервову систему, оберігають немовлят од злих сил.
Піч в українській хаті
Піч в Україні – споруда з цегли або каменю, призначена для опалення приміщення, випікання хліба та інших виробів, варіння страв, напоїв та ін.; символ неперервності життя; персонаж фольклору.
Наші далекі предки обожнювали вогонь і вважали піч його захисником, адже в ній “жив” вогонь. А вогонь – то символ сили, життя, чистоти, світла. Домашнє вогнище осмислювалося як символ неперервності роду, людського життя взагалі. Не випадково схожі слова “дим“ (одна із назв вогнища) і “дім“ – житло. Піч служила українському селянинові тричі: для опалення житла і як тепле спальне місце, для приготування їжі, для випікання хліба. До неї ставилися як до священного предмета, шанували, тримали в чистоті. Тому піч розмальовували, прикрашали кахлями. При печі, як і при жінці чи дитині, як і перед образами, не можна лихословити (“Сказав би, та піч у хаті”).
Стіл
Стіл у хаті споконвіку був своєрідним олтарем та жертовником, за яким відбувалися всі обряди сімейного та календарного циклу.
“Хай буде щедрим ваш стіл“, – кажуть, бажаючи комусь достатку в домі, бо стіл і дім здавна поняття нерозривні.
В Україні був такий звичай: закінчували будівництво хати і першим заносили до неї застелений стіл, на якому лежав хліб. Ще в праслав’янські часи з’явилася традиція трапезувати за одним столом на знак взаємного миру та дружби.
На покуть – почесне місце за столом – невдовзі після народження клали немовля: щоб росло здоровим і в достатку.