Оксана Мороз-Хант - Самка богомола. Частина 5

Цілком можливо, що історія про подвиги київської фарцовщиці так ніколи б і не стала надбанням громадськості, якби не балакучість суддів з Шевченківського та Печерського райсудів столиці, що стали вихвалятися перед колегами з інших районів своїми заробітками.

Взагалі-то суддівська етика, і пан Маляренко це може підтвердити, передбачає, що жерці Феміди не повинні хизуватися статками й розповідати, скільки саме вони взяли з клієнта за написання того чи іншого рішення – усі судді в Україні є рівними та незалежними, тож подібні розмови будуть лише породжувати нездорову конкуренцію. Бо погодьмося, чи буде приємно „їхній честі” з якого-небудь Василькова довідатися, що в той час, як він горбатиться за нещасну тисячу доларів на місяць, його столичний брат по цеху бере вдесятеро більше лише за один вирок чи постанову?

Бережись автомобіля!
Cудова афера, внаслідок якої пані Мороз за допомогою судді Шевченківського райсуду Ірочки Саприкіної змогла продати чужий „Мерседес-Бенц СЛ-600” (№ кузова WDB 2201781 А 282053) була настільки зухвалою, що суддя сама побігла по знайомих розповідати, який „кидняк” їй вдалося влаштувати під покровом тітки Феміди. Чутки про унікальну оборудку урешті-решт досягли автора цих рядків, він зацікавився, став збирати матеріал про клієнтку Саприкіної Оксану Мороз – і ось тепер маємо цілу повість про президентську куму.

Треба сказати, що Ірочка – суддя легендарна. Це саме вона виносила рішення про закриття газети „Сільські вісті” за позовом якогось так „антифашистського комітету”, обуреного публікацією в цьому світочі інтелекту антисемітських опусів професора Яременка. Опуси, і тут правди нема де діти, дійсно були антисемітськими й за таку писанину в порядній компанії б’ють по писку. Але газети за це закривати в порядку цивільного судочинства до набрання законної сили відповідного вироку по кримінальній справі не можна – закони не дозволяють. Але де закон, і де Саприкіна.

Так ось, саме до Ірочки потрапив один з позовів колишнього чоловіка Оксани Сергіївни, який вирішив повернути собі в судовому порядку половину нажитого в шлюбі майна. А повертати було що – одних тільки автомобілів він пригнав в Україну аж чотири штуки. Але доки Олександр Хант ховався від найнятих дружиною бандитів у погонах і без оних, його спритна половина продала домашній автопарк іншим людям і поклала гроші до кишені.

Згідно з українським законодавством нажите в шлюбі майно є спільною власністю подружжя, його відчуження до розірвання шлюбу може відбуватися лише за сумісної згоди чоловіка й дружини, а при розлученні підлягає поділу навпіл. Одначе з’ясувалося, що один з Хантівських „Мерседесів” – той самий СЛ-600, номер держреєстрації 00083 КА – пані Мороз ще 10 січня 2003 року, тобто перебуваючи в шлюбі, продала якійсь Олійник Галині Гнатівні. Довідавшися про це, американець найняв київських адвокатів, які в серпні 2003 року звернувся до Шевченківського суду з позовом до Мороз і Олійник про визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним на тій підставі, що Хант свого дозволу на укладання цього договору не давав.

Взагалі-то, повернути автомобіль назад жодних проблем для Олександра Ханта не становило – треба було лише доручити адвокатам занести трохи грошей судді Саприкіній. І тоді Ірочка не тільки позов би задовольнила, але ще й переписала б на Ханта половину гаражу Кабінету Міністрів – вона така. Але чи то американець виявився занадто жадібним, чи то його адвокати – занадто безпорадними, одначе ніхто з боку позивача долари до Шевченківського суду не поніс. А, можливо, Хант думав, що справа є очевидною, щоби за неї платити.

Але так думали не всі – к великому задоволенню судді Саприкіної, яка 7 жовтня 2003 року винесла рішення відмовити Ханту в задоволення позовних вимог. Рішення мотивувалося тим, що автомобіль „Мерседес-Бенц СЛ-600”, номер держреєстрації 00083 КА, куплений 27 лютого 2002 року і зареєстрований на ім’я Оксани Мороз, не є спільною власністю подружжя, а був, буцімто, наданий Оксані Сергіївні в тимчасове користування іноземними компаніями „Gatestar Consultants LTD LLC” та „Fashion House International LLC” для проведення маркетингових досліджень, пошуку бізнесових партнерів і надання агентських послуг. На доказ цього адвокати Мороз надали в суд листа за підписом керівників цих компаній Сергія Трубчанінова та Андрія Суркова.



У суд було також надане платіжне доручення на доказ того, що автомобіль придбавала фірма „Gatestar Consultants LTD LLC”, а зовсім не Олександр Хант.

У судовому засіданні Оксана Сергіївна пояснила, що, виконуючи „агентські послуги”, вона отримала дозвіл від керівника „Gatestar Consultants LTD LLC” Сергія Трубчанінова зареєструвати цю машину на своє ім’я, а в наступному Трубчанінов доручив їй підшукати на території України покупця й продати автомобіль, до придбання якого Хант ніякого відношення, мовляв, не має.

Навіть не прочитавши як слід наданих Мороз „документів”, Саприкіна винесла рішення, що „спірний автомобіль не є спільною власністю подружжя, з таких підстав Мороз О.С. не повинна була ставити до відома свого чоловіка про відчуження цього автомобіля й укладати договір купівлі-продажу лише з його згоди. З цих самих обставин суд не знаходить порушення інтересів позивача при укладанні договору купівлі-продажу автомобіля між Мороз О.С. та Олійник Г.Г. і не вбачає правових підстав для визнання цього договору недійсним”.

Щоправда, за межами судового рішення залишилася відповідь на очевидне запитання – а куди, у такому випадку, Оксана Сергіївна поділа гроші, вилучені від продажу автомобіля, якщо машина, дійсно, належала іноземній фірмі? Якщо переказала за кордон пану Трубчанінову – то вона мала б надати відповідні банківські документи. Якщо поклала до власної кишені – то мала сплатити до бюджету біля 40% вирученої суми як податок з доходу та надати документи, які б підтверджували, що фірма Трубчанінова їй ці гроші подарувала.

Втім, відповідь на це запитання можна навіть і не шукати – достатньо уважно прочитати платіжне доручення з матеріалів справи. У ньому чітко зазначено, що платіж за автомобіль насправді здійснювався на замовлення Олександра Ханта в якості попередньої оплати. Якби суддя Саприкіна добре вчилася в школі й володіла початками англійської мови, то вона, певно, порадила б Оксані Сергіївні не долучати цей документ до матеріалів справи, оскільки він повністю спростовує судове рішення.



Але найбільше нас зацікавили ті офшорні фірми, послуги яким так вдало надавала Оксана Мороз. Якщо уважний читач помітив, то під листом, начебто підписаним керівниками двох офшорок, стоїть лише одна печатка, якою засвідчено тільки підпис пана Трубчанінова. Очевидно, другу печатку Оксана Сергіївна просто не встигла виготовити. Причому, підпис Трубчанінова якийсь дивовижний – просто виконане друкованими літерами прізвище. Так не розписуються.

Подальші наші пошуки також дали чимало поживи для роздумів. Виявляється, фірма „Gatestar Consultants LTD LLC”, дійсно, існує й начебто має штаб-квартиру в Ризі. Саме через цю „офшорку” Оксана Мороз завозить в Україну барахло для продажу в „Санахант”. Але громадянин Російської Федерації, чий підпис Мороз підробила під наданим у суд листом, про це навіть і не підозрює, оскільки ця фіктивна фірма була зареєстрована на паспорт, який в пана Трубчанінова колись вкрали в місті Омську колеги Оксани Сергіївни по кримінальному ремеслу. Якщо міністр внутрішніх справ України в цьому супнівається – нехай звернеться з відповідним запитом до правоохоронних органів Росії.

Але й це не все. Просимо звернути увагу на „блатний” номер державної реєстрації автомобіля – 00083 КА. Такі номери в ті часи в Києві видавалися лише з особистого дозволу начальника Управління столичної Державтоінспекції Олександра Міленіна й зовсім не для „проведення маркетингових досліджень, пошуку бізнесових партнерів і надання агентських послуг” в інтересах фіктивних фірм.

Наполегливі архівні пошуки не залишилися безрезультатними. Нам вдалося розшукати листа на ім’я генерал-лейтенанта Міленіна, виконаний на бланку народного депутата України й зареєстрований в червні 2002 року у Верховній Раді за вихідним №5/78-02. Лист підписаний народним депутатом Володимиром Сацюком (майбутнім першим заступником голови Служби безпеки України) і містить прохання закріпити за п’ятьма автомобілями, орендованими ним для обслуговування потреб членів Комітету Верховної Ради, державні номери серії „КА” на період перебування Сацюка на посаді народного депутата України. Зокрема, у листі зазначено й автомобіль „Мерседес-Бенц СЛ-600” № кузова WDB 2201781 А 282053. Резолюція Міленіна:

„Бабенко.

Надати 777-00 КА

000-33 КА

000-44 КА

000-83 КА

000-49 КА”

Сподіваємося, новий міністр внутрішніх справ Юрій Луценко розуміє, що цього листа з резолюцією Міленіна цілком достатньо для того, щоби вдягнути наручники на Оксану Мороз та Іру Саприкіну й переглянути судове рішення за нововиявленими обставинами попри те, що воно підтверджено ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 9 грудня 2003 року (судді Євтушенко О.І. Вовченко А.М, Українець Л.Д.) та ухвалою Верховного Суду України від 6 квітня 2004 року (судді Маринченко В.Л., Панталієнко П.В., Самсін І.Л.). Бо якщо це рішення й надалі залишатиметься в силі, то з нього та з листа Сацюка витікатиме, що народні депутати України в робочий час і від імені Верховної Ради разом з кумою Президента Ющенка займаються „проведенням маркетингових досліджень, пошуку бізнесових партнерів і наданням агентських послуг” на завдання фіктивної фірми „Gatestar Consultants LTD LLC”.

Хоча, можливо, Володимир Сацюк захоче вигородити куму й вирішить самотужки „тягнути строк” за вкрадений у пана Трубчанінова паспорт? Тоді радимо зробити йому явку з повинною до Генеральної прокуратури. Але в будь-якому випадку уклінно просимо Володимира Миколайовича дати нам інтерв’ю й розповісти, у кого саме він орендував автомобіль „Мерседес-Бенц СЛ-600” № кузова WDB 2201781 А 282053 й який саме Комітет Верховної Ради цей автомобіль обслуговував.

Також інформуємо міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка, що ця публікація відповідно до статей 94, 97 Кримінально-процесуального кодексу України є офіційним повідомленням про злочин і має бути розглянута впродовж 10 днів з винесенням або постанови про порушення кримінальної справи або постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. У останньому випадку копія відмовної постанови має бути направлена автору публікації та інформагентству „Обозреватель” для подальшого оскарження в судовому порядку.

Судова арифметика
З останнім чоловіком Оксані Мороз явно не пощастило. Американець виявився не тільки впертим, але й живучим. Не допомогли навіть два замахи на його персону, влаштовані в Лос-Анджелесі та Ризі після того, як Хант накивав п’ятами з території України, обійшовши за допомогою спецназу СБУ всі розставлені дружиною кордони й блок-пости. Щоправда, після першого нападу колишній чоловік Оксани Сергіївни оклигувався довго, лікуючи проломлений череп та вивернуту щелепу, але наївних ілюзій повернути бодай частину залишених у Києві грошей так і не покинув.

Одначе, спробами Ханта щось там відсудити в своєї самички були незадоволені далеко не всі. У Печерському райсуді столиці, наприклад, чергові позови американця викликали цілком зрозуміле пожвавлення, а „їхні честі” ледь не побилися, змагаючися за можливість стати VIP-клієнтками „Санахант” . Переможницею вийшла суддя Умнова, відома мешканцям Києва своєю винятковою правосвідомістю та загостреним вмінням відчувати запахи грошових знаків. Серед юридичної громадськості столиці навіть поширена чутка, що мадам (чи мадемуазель – автор не перевіряв) Умнова може з зав’язаними очима лише по запаху безпомилково відрізнити купюру в 100 доларів від 50-ти доларової банкноти.

Відчуття легкої поживи в Печерському суді підігрівали також суми позовів, заявлені Хантом до належного колишній дружині підприємства „Арт-плюс”. Річ у тім, що американець був не настільки дурним, як це могло здатися на перший погляд, виходячи з його згоди усиновити дитину київського бандита. А тому, фінансуючи спорудження бутику на Грушевського, він оформлював свої взаємини з підприємством „Арт-плюс” договорами позики, зареєстрованими в Нацбанку України.

Позбавлений екс-дружиною права батьківства, можливості в’їзду на територію України, вілли в Каннах, кількох „Мерседесів” і купи грошей, Хант у судовому порядку зажадав, щоби Мороз повернула отримані від нього кредити.

У першому позові американець зажадав від підприємства „Арт-плюс” повернути 395 тисяч доларів, позичені в липні 2001 року за договором цільової позики в іноземній валюті №4, укладеному між Хантом і „Арт-плюс” на загальну суму півмільйона, разом з передбаченими процентами за користування кредитом. Договір був укладений безстроково, позичальник зобов’язаний був повернути кошти на першу ж вимогу кредитора, а також надати останньому документи, які засвідчують цільовий характер використання отриманих за договором грошей. Зрозуміло, що ані процентів, ані документів про те, куди Мороз діла гроші, Хант ніколи не бачив і тому попрохав чесний український суд договір розірвати й стягнути з „Арт-плюс” заборгованість.

Суддя Умнова покрутила договір, понюхала заперечення відповідача й винесла рішення в позові відмовити. На тій підставі, що Хант не виконав своїх зобов’язань в повному обсязі й з передбачених договором 500 тисяч доларів дав Оксаночці лише 395 тисяч. А це дуже мало.



Апеляційний суд м.Києва в особі головуючого Д.Остапчука та суддів Л.Барановської й Н.Мараєвої дотримувався точно такої точки зору й постановив, що оскільки договір безстроковий, то для того, щоби Хант мав право вимагати повернення своїх 395 тисяч доларів, він спочатку має доплатити Мороз ще 105 тисяч, а вже потім звертатися до суду. Верховний Суд, як завжди, касаційну скаргу розглядати відмовився. Кажуть, що саме після цієї історії Голова Верховного Суду Василь Тимофійович Маляренко кардинально оновив свій гардероб.

З другим позовом суддя Умнова впоралася не менш справно, хоча проблем було значно більше. Контракт цільової позики в іноземній валюті в сумі 250 тисяч доларів США був укладений між Хантом і „Арт-Плюс” ще 1 квітня 1999 року, у День дурня, строком на 8 місяців. 1 лютого 2000 року фірма Мороз мала повернути гроші разом з відсотками за користування кредитом, але ані суми боргу, ані відсотків сплачувати не збиралася.

У судовому засіданні влітку 2004 року представник Мороз заявив, що робити цього вона й не збирається, оскільки сторони, начебто, уклали додаткові угоди, згідно яких термін позики подовжується до 31 грудня 2004 року, а тому говорити про невиконання підприємством „Арт-плюс” своїх зобов’зань передчасно. На доказ цього Мороз надала ксерокопії цих додатків, де підпис Ханта був примітивно підроблений. Більш того, виявилося, що такі ж фальшиві додатки хтось долучив до того примірнику договору, який зберігається в Національному банку України.

Вражені адвокати американця зажадали витребувати з Нацбанку оригінали документів і провести почеркознавчу експертизу, оскільки ксерокопії для експертизи непридатні. Але суддя Умнова повела носом, вдихнула на повні груди цілюще повітря Печерського райсуду і без експертизи оригіналів винесла 27 серпня 2004 року рішення про відмову в задоволенні позовних вимог на тій підставі, що „в судовому засіданні представником позивача не надано суду доказів тих обставин, що позивач не підписував оспорювані документи”. Оркестре, туш!

Щоправда, на цей раз навіть судді Апеляційного суду м.Києва не могли нічим зарадити Оксані Сергіївні і рішення Умнової скасували, зобов’язавши Печерський райсуд розглянути справу повторно та все ж таки призначити експертизу фальшивок. Так що тепер на пані Мороз очікують додаткові витрати на нового суддю.

ЗаСмикане правосуддя
Урешті-решт, вся ця судова комедія Оксані Мороз набридла й вона вирішила поставити остаточну крапку у своїх взаєминах з колишнім чоловіком, звернувшися до Печерського суду з позовом про поділ спільного майна подружжя. Ні, вона не збиралася повертати ані половину бутику „Санахант” на Грушевського, ані половину автомобілів, ані половину антикварних меблів з квартири на Богомольця, ані ті гроші, яка вона примудрилася списати з закордонних рахунків Ханта, домовившися потайки від американця з його секретарем, ані ділити куплений Хантом будинок по вулиці Редутній, 63. Про це мови й бути не могло.

Оксана Сергіївна лише прохала високий суд передати їй половину тих грошей, що залишилися на рахунку Ханта в українському „Брокбізнесбанку” і які їй не вдалося покласти до своєї кишені, та переписати на неї триповерховий будинок по вулиці Жилянській, 41-а, який Хант придбав задовго до одруження, здавав в оренду під офіси і який не мав жодного відношення до спільної власності подружжя. В якості компенсації чоловікові (все ж таки позов називався „про поділ майна”, а не „про пограбування”) пані Мороз пропонувала визнати спільним подружнім майном та поділити порівну ті кредити, які Хант видав підприємству „Арт-плюс”, залишивши американцеві право надалі судитися з фірмою екс-дружини. У випадку, якщо в майбутньому йому вдасться щось висудити, він матиме право забрати собі половину. Це – не жарт. Це – суворі будні української Феміди, підтверджені рішенням судді Печерського райсуду Світлани Смик від 20 грудня 2004 року.

Рішення, яким позов Мороз був задоволений у повному обсязі, виносився якраз у ті дні, коли зі сцени Майдану майбутні провідники держави розповідали про те, як після переголосування другого туру президентських виборів в Україні запанувало „верховенство права”, а народний депутат Микола Катеринчук покладав квіти „чесним суддям” під будинок Верховного Суду України.

Рішення Смик одразу ж стало легендарним та розійшлося в копіях по київських адвокатах і журналістах, які з гомеричним реготом коментували кожний його рядок та сперечалися, за яку суму „її честь” погодилася отаке підписати. Так, наприклад, автор цих рядків побився об заклад з одним відомим київським адвокатом, що Смик взяла аж ніяк не менше 10 тисяч доларів плюс пару бюстгальтерів з „Санахант”, а той запевняв, що пані суддя хабарі ліфчиками не бере – тільки грошима. Заспорили ми на пляшку пива й тепер плануємо направити запит до Печерського суду з проханням внести ясність у це делікатне питання.

Щоправда, адвокати Ханта щось там намагалися довести й навіть заявили зустрічний позов, вимагаючи, щоби Мороз повернула половину сімейного автопарку, вкрадені в чоловіка гроші (майже 800 тисяч доларів), половину будинку по Редутній та половину приміщення бутику. Але суддя Смик була невблаганна.

У поділі автомобілів суддя відмовила на підставі чергового листа на ім’я Мороз від фіктивної офшорної фірми „Gatestar Consultants Ltd Llc”, в якому за підписом пана Трубчанінова повідомлялося, що й ці автомобілі є не сумісною власністю подружжя, а, начебто, належать його компанії й були передані в користування пані Мороз для виконання якихось міфічних агентських послуг. Оксана Сергіївна в суд навіть принесла договір між собою, коханою, та цією офшоркою, яка, як пам’ятає читач, була свого часу зареєстрована на паспорт, вкрадений в мешканця м.Омськ Російської Федерації Сергія Трубчанінова.

У поділі будинку по Рейтарській, 63 була відмовлено на тій підставі, що матір Оксани, скромна пенсіонерка Тамара Андріївна, засвідчила в суді своїм чесним словом, що садиба на Печерську придбавалася з її пенсії, а зовсім не на гроші колишнього зятя.

Про розподіл між подружжям приміщення бутику „Санахант” суддя Смик відмовила на тій підставі, що Хант придбавав не бутик, а квартири в цьому будинку, з яких були виселені мешканці та проведено капітальне перепланування під магазин. А оскільки цих квартир вже не існує, то й ділити нема чого.

На особливу увагу заслуговує аргументи судді Смик, якими вона присудила Мороз будинок її чоловіка по Жилянській, що взагалі не підлягав ніякому розподілу, оскільки був придбаний задовго до шлюбу. Читаймо та насолоджуймося:



Але найбільше нас зацікавило те місце судового рішення, в якому Смик відмовилася повертати Ханту гроші, вкрадені в нього аферистичною дружиною. Біля 800 тисяч доларів Мороз потихеньку списала з рахунків свого чоловіка на власні рахунки, відкриті в різних закордонних банках для обслуговування контрабандних операції. Наявність подібних рахунків, у тому числі кодованих, громадяни України афішувати не люблять, оскільки зробити це законним чином без дозволу Нацбанку України не можливо. Але кума Віктора Андрійовича Ющенка та Олени Леонідівни Кучми настільки була впевнена у власній безкарності, що залюбки надала суду інформацію про свої закордонні активи. Читаймо рішення:



Якби суддя Смик дружила б з головою та законами, то вона, отримавши подібну інформацію в судовому засіданні, мала б негайно повідомити про міжнародну аферистку з її закордонними рахунками Генеральну прокуратуру України, Державну податкову адміністрацію та Національний банк. Але „її честі” навіть не спало на думку, що вона, виносячи рішення на користь Мороз, тим самим розписується в покриванні незаконних валютних операц
ії.

Далі буде
Завершуючи повість про подвиги на кримінальних теренах президентської куми, ми, тим не менш, з читачами не прощаємося й зовсім скоро запропонуємо продовження теми – про те, як нова українська влада відреагувала на цю публікацію. Чи порушила вона кримінальні справи за викладеними нами фактами, чи встановила, де Оксана Мороз брала свої фальшиві паспорти, чи перевірила зв’язки між нашою героїнею та організованими злочинними угрупуваннями, чи з’ясувала, за які суми аферистку обслуговували „чесні українські судді”?

Продовження неминуче хоча б тому, що, як нам стало відомо, колишній чоловік Мороз, пройшовши всі судові інстанції, зараз звернувся до Європейського суду з прав людини, вимагаючи вже не від екс-дружини, а від України повернення свого майна та грошей, яке українські судді подарували кумі Президента. От нам і цікаво, яку позицію посяде Міністерство юстиції, що має тепер від імені уряду України судитися в Страсбурзі з американцем Хантом, та доводити, що підприємство „Арт-плюс” має законне право не повертати отримані позики, а члени українського парламенту виконують в робочий час агентські дорученні на користь фіктивних офшорних фірм за кермом куплених на гроші Ханта „Мерседесів”. Але якщо спритності міністра Зварича не вистачить на те, щоби перед Європою довести законність рішень Печерського та Шевченківського суду, то повертати гроші, автомобілі й вартість будинків доведеться вже не пані Мороз, а українським платникам податків. Як, до речі, і компенсувати американцю моральні збитки за неможливість відвідувати територію України та спілкуватися зі своєю дитиною.

Скоріше за все так і буде, бо покарати суддів-хабарників – це означає зруйнувати всю випестувану за останні десять років українську адміністративну систему, яка зараз обслуговує новий режим з таким же завзяттям, як і попередній. А втім – побачимо.
Київ, лютий-березнь 2005 року

* * *
Ця повість побачила світ у березні 2005 року, але сподівання автора написати її продовження не справдились: попри чималий суспільний резонанс, тодішній міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко не тільки проігнорував описані в публікації злочини, але й дав вказівку не порушувати кримінальну справу за фактами, викладеними в повісті «Самка богомола» – всупереч приписам тодішнього кримінального процесуального законодавства.

Щоправда, судді стали більш обережними при обслуговуванні забаганок пані Мороз, а Верховний Суд навіть прийняв до свого провадження касаційну скаргу на один з витворів печерського правосуддя. Одначе Олексанрові Ханту це не допомогло – він помер за загадкових обставин, так і не потрапивши в Україну, тим самим зайвий раз підтвердивши справедливість назви цієї повісті.
Севілья, 20 листопада 2016 року


Читайте еще:
Оксана Мороз-Хант - Самка богомола. Частина 1
Оксана Мороз-Хант - Самка богомола. Частина 2
Оксана Мороз-Хант - Самка богомола. Частина 3
Оксана Мороз-Хант - Самка богомола. Частина 4
Журналисты обнародовали расследования о владелице люксового бутика Оксане Мороз-Хант в Киеве
Sanahunt не смог сложить себе цену или Оксана Мороз-Хант и ее Epic Fail
Sanahunt продает по “бешеным” ценам не пойми что
Привет Мартышке: О деле «Черной вдовы» Оксаны Мороз-Хант

Читай U-News в Google News