Легенді про фенікса вже кілька тисяч років. Але цей образ і досі приваблює митців як одна з найяскравіших метафор відродження. Відживши своє, птах згоряє в яскравому полум'ї, а потім воскресає з попелу юним.
І це не стільки про безсмертя, скільки про надію. Універсальна історія, що особливо важлива в моменти випробувань і зневірення. Полум'яний міф, що підживлює сили в часи вогню.
Проте герой цієї статті міг би вказати на головний недолік згаданого міфу, на те, чому метафора неточна. Ніщо не відроджується з попелу самотужки. Завжди має існувати людина, яка докладе для цього зусиль.
Напередодні 18 травня – Дня пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу – "Українська правда" розповідає про одну таку людину.
18 травня – той день у календарі, який для кримських татар назавжди позначений чорним. День, що змінив долю цілого народу, розділивши її на "до" та "після". День, що став наслідком колективної травми для кількох поколінь.
Вісімдесят років тому, в 1944-му, з Криму депортували всіх кримських татар. За сорок п'ять років, наприкінці 80-х, депортовані та їхні нащадки почали масово повертатися додому. Цьому передувала багаторічна ненасильницька боротьба кримських татар за право на рідну землю.
Виявилося, що боротися за землю потрібно навіть повернувшись на неї. А одночасно з тим – ще й за виживання і відродження.
Разом із усіма нове життя на батьківщині своїх предків починав і Зекір'я Ібраїмов. Маленька людина, що взялася відрожувати невідоме їй село з тисячолітньою історією.
Будувались там, де легше захищатися
Зекір'я Ібраїмов повертався до Криму двічі.
Вперше він зробив це влітку 1989 року, на той момент йому було 39. Залишив роботу фотографа в Казахстані та прилетів на півострів один, без родини. Це було поширеною практикою серед кримських татар: чоловіки їхали в Крим першими, знаходили місце, де вони житимуть, а потім перевозили близьких.
Знайти житло кримському татарину – завдання підвищеної складності. Будинків на продаж було значно менше, ніж потенційних покупців. Підвищений попит, який сформувався через масове повернення корінного народу, диктував високу ціну. А місцеві органи влади не виділяли кримським татарам землю для будівництва.
Водночас кримських татар не брали на роботу, незважаючи ані на їхню фаховість, ані на потреби підприємств. І звісно, не прописували на кримській землі. Тисячами чиновницьких рук робилося все, щоб кримські татари не змогли закріпитися на півострові.
В перший свій приїзд Зекір'я оселився в знайомих у будівлі непрацюючої школи в Холмовці. Це приміщення нагадувало гуртожиток: у кожній вільній авдиторії жило по родині. І Зекір'я став гостем однієї з них.
Зранку він вирушав на пошуки: сподівався знайти будинок на продаж і бодай якусь роботу. Ввечері повертався ні з чим. Наступного дня сценарій повторювався.
Зрештою, не домігшись жодного результату, Зекір'я повернувся до Казахстану.
В 1944 році більшість кримських татар депортували до Узбекистану. Потрапила туди і родина Ібраїмових. Коли стало відомо, що кримські татари добре розуміються на обробці тютюну (приміром, в Криму до приходу більшовиків тютюнові поля займали площу від 3 до 4,3 тисяч гектарів), то Ібраїмових відправили в Казахстан – у тютюновий радгосп.
В засланні Крим був постійною темою в розмовах більшості кримськотатарських родин. Повернутися туди ніхто не міг – тих, хто намагався, депортували за межі півострова. А коли хтось примудрявся з'їздити на батьківщину у відпустку, то потім два–три тижні щодня приймав гостей.
– Всі приходили і розпитували, бо кожному було цікаво, як змінилися місця, де вони народились. Це неординарна подія була, розумієте? Це ніби в хадж сходити, – згадував Ібраїмов.
Тож не дивно, що після першої невдачі він не полишив наміру жити в Криму.
На півострові тим часом відбулися зміни: не отримавши землю від місцевої влади, кримські татари почали самовільно займати землі, що стояли пусткою. Водночас чиновники взялися гарячково роздавати місцевому населенню ділянки під дачі та городи – "щоб земля не дісталася татарам". Перші кримськотатарські самобуди з'явилися в селі Севастянівка Бахчисарайського району.
– То була моя ідея, я її довго виношував, – розповів УП заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умеров. – З одного боку – житлові будинки, з іншого боку – пустир, який ніколи не орався, не сіявся, там гусей пасли. Ми вибрали це місце, бо поряд були комунікації, а отже, вони поширяться на всю вулицю.
Проте пізніше ми змінили тактику. Якщо встаєш у безпосередній близькості з населеним пунктом, то важче захищатися. Тому що влада любила залучати (проти кримських татар – УП) місцеве населення. Місцевих роздратувати легко, коли ти близько. Тому в майбутньому ми часто займали незручні місця – тільки з тієї причини, що там легше оборонятися.
А захищатися було від чого. Наприклад, у грудні 1989 року в селі Запрудне сотні солдатів і міліціонерів оточили учасників самобуду, побили їх, а шістьох пів року протримали в тюрмі – за опір. У Судаку під час погрому один із кримських татар облив себе і міліцейського начальника бензином і тримав того за куртку, поки силовики не відступили.
Проте подібні інциденти не могли зупинити ідею, час якої настав. За пів року після першої спроби Зекір'я знову вирушив у Крим – вже з наміром знайти для себе ділянку землі та звести на ній дім.
Спадкоємець села
Все почалося з піали чаю.
Весна 1990-го. Ібраїмов знов у Криму. І якось ввечері за чаюванням його знайомий на ім'я Суф'ян розповідає про свого покійного батька, який народився в селі неподалік.
Село називалося Ходжа-Сала, але його не знайти на картах 90-х. Засноване в першому тисячолітті нашої ери, село припинило своє існування 18 травня 1944 року. Єдиними його мешканцями були кримські татари – і в один день їх усіх звідти депортували. Будинки залишились порожніми, і більше ніхто в них не жив.
"Давайте з'їздимо, подивимось", – пропонує Суф'ян.
Наступного ранку вони сідають у його "Жигулі" та їдуть у неіснуюче село в мальовничій долині біля підніжжя стародавнього міста Мангуп-Кале. Доїжджають до штучного озера, яке викопали за радянських часів. Там, де колись були будинки, тепер пустир. Зекір'я Ібраїмов розуміє: хоча його батьки народилися в іншій частині Криму, але він хоче жити саме тут.
– Я побачив це місце і просто закохався, – зізнається потім Ібраїмов. – І я згадав про існування указу Горбачова про відродження покинутих сіл. Саме цей указ нас і надихнув. Я кажу: "Суф'яне, ти ж, вважай, спадкоємець цього села. Давай на підставі цього указу спробуємо його відродити".
Вони взялися до справи: писали листи в місцеві органи влади, сподіваючись отримати пустуючу землю. Проте натомість отримували лише відмови, відмови, відмови.
Зрозумівши, що очікування марні, 5 червня 1990 року 26 чоловіків приїхали на місце, де майже пів століття тому жили їхні співвітчизники, й забили в землю перші кілки. Тепер це день народження Ходжа-Сала.
Спочатку кримські татари встановили намети – в них вони житимуть, поки триватиме будівництво. Поруч із ними поставили обов'язковий супутник кримськотатарських самобудів – транспаранти. "Після 46 років вигнання ми повернулися на Батьківщину" – було написано на одному з них.
"Довго вони нас не змогли тероризувати. Життя брало своє"
У кримських татар є поняття "хашар" – це коли люди збираються і спільно щось будують. Практичність хашару в тому, що працювати разом значно легше і швидше. Якби якийсь секретар парткому раптово опинився на святі спільної праці в Ходжа-Сала, то міг би вирішити, що потрапив на показове комсомольське будівництво. З тією лише відмінністю, що будують не один великий дім, а багато маленьких.
Проблему з відсутністю газу для приготування їжі будівельники вирішили дуже просто – привезли дешевий балонний. А от із водою все було складніше.
Швидко виявилося, що якщо носити воду з озера у відрах, то робота може затягтися на роки. І тоді будівельники вирушили шукати її в горах. Знайшли два діючих джерела. Купили шланги та труби, об'єднали джерела між собою і провели в майбутнє село єдину магістраль.
До сьогодні в кранах жителів Ходжа-Сала тече джерельна вода.
За кілька місяців на місці колишнього пустиря виросли 26 однакових невеликих коробок із керамзитобетону. Тільки після цього методом жеребкування їх розділили між будівельниками. Тепер жоден із них не залишався під відкритим небом і міг добудовувати дім так, як вважав за необхідне.
– Влада не допомагала, а навпаки: ставили міліцейські кордони, намагалися не пропускати машини, – згадував ці роки Зекір'я Ібраїмов. – Але довго вони нас не змогли таким чином тероризувати. Життя брало своє.
Опиралися місцеві чиновники і намірам затятих будівельників дати поселенню стару назву – Ходжа-Сала. Після депортації кримських татар у Криму перейменували понад 90% населених пунктів. І тепер представникам влади хотілося, щоб між селами Залісне (до 1945 року воно мало назву Юкари-Каралез) і Тернівка (до 1945 року – Шулю) на карті з'явилася не кримськотатарська назва Ходжа-Сала, а Щасливе, Привітне чи Рідне.
В обмін на таку поступку мешканцям поселення обіцяли швидко вирішити проблему з пропискою. Однак татар не здалися. Прописати їх все одно довелося – щоправда, на це пішло два роки.
Найбільшою проблемою залишалась відсутність електрики. Продукти, що могли зіпсуватися, зберігали в ямах. Вночі сиділи при світлі олійних ламп. Прали руками. Не витримавши труднощів, значна частина перших поселенців продали свої будинки та з'їхали.
Але не Зекір'я Ібраїмов.
Щоб домогтися проведення електрики, він ходив до місцевої адміністрації, як на роботу. Нарешті в село провели лінію електропередач. Але пускати струм не поспішали – пояснюючи це то однією, то іншою причиною.
Одного дня, за словами Ібраїмова, місцевим жителям таки урвався терпець.
– 30 грудня 1995 року зібралися всім селом, майже поголовно. Сіли на автомобілі і поїхали до начальника РЕМ (розподільних електромереж – УП). Зайшли до кабінету усім натовпом і сказали: "Ми з дітьми будемо тут доти, доки ви не увімкнете нам світло".
Не знаю, як так вийшло – може, йому Новий рік хотілося святкувати в родинному колі, але він негайно відправив бригаду, і цього ж вечора нам увімкнули світло. Уявляєте? Оце були емоції!
На те, щоб село змогло жити повноцінним життям, в Ібраїмова та його однодумців пішло майже шість років.
***
– Чи не шкодували, що залишили забезпечене життя в Казахстані та приїхали в Крим?
– Були такі миті. Порівняно з першими роками тут, життя там було супер.
– Що допомагало триматися в такі хвилини?
– Діти.
Це уривок з інтерв'ю Зекір'ї Ібраїмова. Його спогади вмістилися в недовгий диктофонний запис і до цього часу не були оприлюднені. Їх зафіксувала журналістка Мавіле Халіл у 2018-му році. В грудні 2023-го року Ібраїмова не стало.
А Ходжа-Сала живе й надалі.
"Це село між двох голих скель у долині, якою тече жива вода; з однією мечеттю, однією банею, зі 100 мусульманськими будинками, критими черепицею, із садами і виноградниками", – так відомий османський мандрівник Евлія Челебі описував Ходжа-Сала в ХVII столітті. Тепер єдина в селі вулиця носить його ім'я.
Якби Челебі опинився тут у наш час, то побачив би двоповерхові будинки і недобуди, ресторанчики і готелі, ятки з глиняним посудом і медом та продуктову крамницю. І звісно, велике озеро, на дні якого можна розгледіти руїни середньовічних споруд. Тільки скелі залишилися ті ж самі.
Але мандрівники бачать лише історію, застиглу в моменті. Що їм знати про ейфорію мрійника, який дивиться на пустир, а уявляє сади? Що їм знати про відчай будівельника, який оцінює зроблене і розуміє, як багато ще роботи попереду?
80 років тому депортація залишила по собі порожні села, які зруйнував час.
Сьогодні населені пункти в Україні руйнує вогонь війни.
Одного дня, коли російські міни, ракети й кулі перестануть розсікати повітря, обпаленій землі знадобляться такі ж самі мрійники та будівельники, які були в Ходжа-Сала.
Бо без них із попелу може постати хіба що міфічний фенікс.