Останніми днями навколо Білорусі спостерігається низка досить незрозумілих політичних маневрів. Після того як Володимир Зеленський пригрозив завдати ударів по республіці, якщо вона не вимкне ретранслятори для наведення "Геранів", а також після вимог Києва до Мінська припинити облаштування військових позицій на спільному кордоні та згорнути економічну й військово-технічну співпрацю з Москвою, Олександр Лукашенко здійснив низку зовнішньополітичних кроків.
Спочатку він провів два дні на переговорах із Володимиром Путіним у Валдаї. Підсумки зустрічі були висвітлені вкрай скупо, причому переважно з російського боку. Путін підтвердив, що темою обговорення були погрози Києва, але запевнив, що вони не викликають у Лукашенка "жодної паніки".
Вже в понеділок білоруський лідер опинився в Пекіні, де зустрівся з Сі Цзіньпіном. Китай заявив про готовність підтримувати Білорусь у захисті національного суверенітету. Проте деталі того, чи обговорювалася на тригодинній зустрічі ситуація на українсько-білоруському напрямку, залишилися невідомими — жодних коментарів із цього приводу не надходило.
Така закритість породила безліч версій щодо того, що насправді відбувається і чому Лукашенко терміново зустрічався з обома лідерами. Найпоширеніших три.
Перша версія — Лукашенко намагався заручитися підтримкою Москви та Пекіна на випадок можливого нападу України. Він хотів отримати чіткі гарантії військової та іншої допомоги та узгодити механізми її надання. Ця версія виглядає найбільш правдоподібною, оскільки повністю збігається з офіційною риторикою Мінська. Саме в понеділок білоруський МЗС попередив, що країна "дасть відповідь усім своїм потенціалом" у разі перетину кордону, а представник Білорусі в ООН порадив Києву "не перевіряти терпіння білорусів".
Друга (популярна в Україні) — Лукашенко готується до прямого вторгнення або до передачі своєї території для російського наступу. Тож на зустрічі з Путіним він міг узгоджувати деталі військової операції, а на переговорах із Сі — з'ясовувати, як на це відреагує Пекін.
Третя (також актуальна в українському та російському опозиційному дискурсах) — Путін тисне на Лукашенка, намагаючись утягнути Білорусь у війну, але той чинить опір. Тому він і вирушив до Сі Цзіньпіна шукати підтримку, щоб витримати московський тиск. У цьому контексті ходять чутки про нібито таємні контакти Лукашенка з Києвом і Заходом, де він обіцяє поступово дистанціюватися від Росії.
Яка з версій відповідає дійсності, стане зрозумілішим найближчим часом — за заявами та реальними кроками сторін.
Однак є кілька важливих нюансів, які варто враховувати.
Перше. Білорусь перебуває у критичній економічній залежності від Росії — особливо у військово-технічній сфері. Навіть якби Лукашенко захотів різко змінити курс, це було б украй складно реалізувати. Звісно, у питанні прямого вступу у війну він може мати власну позицію, але в економічних і військових зв'язках із Москвою розрив практично неможливий.
Друге. Для Києва та Європи Лукашенко залишається ворогом. Ідеальний для них сценарій — усунення його від влади, яку він після протестів 2020 року значною мірою втримав саме завдяки підтримці РФ. Відхід від Москви навряд чи врятує Лукашенка — навпаки, це може спровокувати глибоку внутрішню кризу, якою скористається опозиція за підтримки України та європейських партнерів. Навіть якби на Заході чи в Києві хтось і був готовий дати йому гарантії за розрив зв'язків із Росією, на практиці вони навряд чи спрацювали б.
Третє. Вочевидь, Лукашенко не хоче втягуватися у війну. І не факт, що Росія нині цього прагне — їй вигідніше використовувати Білорусь як безпечний паливний і військово-промисловий майданчик, куди не долітають українські дрони.
Втім, якщо Кремль усе ж намагатиметься схилити Мінськ до нападу чи до надання своєї території для російських ударів, у Лукашенка залишається чимало способів уникнути цього. Єдиний сценарій, за якого вступ у війну стане неминучим, — якщо Київ реалізує свої погрози і завдасть удару по Білорусі першим. У такому разі вибору в Лукашенка вже не буде.
І якщо росіяни справді хочуть підштовхнути його до участі в бойових діях, то саме заяви Зеленського з погрозами стають їм у нагоді — вони підтверджують наратив, що напад України неминучий. Або ж такі заяви змушують Мінськ інтенсифікувати підготовку до відбиття загроз: оголошувати мобілізацію резервістів, вести військове будівництво на кордоні, створювати запаси ударних дронів. А це вже створює додаткову загрозу для Києва, змушуючи його перекидати на північ украй дефіцитні резерви. Особливо якщо доведеться воювати з білоруською армією, посиленою резервістами, — тоді ЗСУ доведеться шукати сили, щоб тримати понад 1000 кілометрів фронту та відбивати ракетно-дронові удари з білоруського напрямку по західних областях і Києву.