Далекого вже 2005 року в Інтернет-виданні “Обозреватель” вийшла моя повість “Самка богомола” про куму тодішнього президента України Віктора Ющенка – колишню бандитську “маруху” з угруповання Авдишева Оксану Мороз, що називала себе Оксаною Хант. І хоча з технічних причин повість зникла з архіву “Обозу” під час чергової модифікації програмового забезпечення сайту, уривки з “Самки” досі згадуються й цитуються (щоправда, здебільшого без зазначення автора).Тому я вирішив на радість читачам опублікувати авторський текст повісті “Самка богомола”, що колись вивів “Обозреватель” на першу позицію в укрнеті. Зустрічайте.
* * *
Вона живе на вулиці Богомольца – у найпрестижнішому куточку української столиці, біля Міністерства внутрішніх справ, якраз напроти напрочуд тихого парку. Її апартаменти, обставлені антикваріатом у розкішно-кричущому стилі Людовика XV та прикрашені помпезним декором і позолотою, посилено охороняються, як і виконана в стилі „Прованс” заміська садиба. Шестеро охоронців вдень і вночі чатують на східцях біля квартири (куди їх, до речі, не пускають навіть до туалету) та забезпечують спокій ветеранші кримінального руху, відомої серед київської богеми та політичного істеблішменту під прізвиськом „самка богомола”.
„Такий стиль життя близький і самій Оксані, жінці з бездоганним смаком і прагненням до краси та гармонії в усьому. Її кольори — чорний і золотий. «Мій колір загалом чорний, хоча люблю, звичайно, і золотий. Та золотий я просто люблю, а чорний мені пасує. З «золотим» я легко працюю та живу — він мене не бентежить»”.
У таких запопадливих словах відомий своєю непідкупністю тижневик „Дзеркало тижня” оспівував у 2003 році власницю найфешенебельнішого київського бутику „Санахант”, що по вулиці Грушевського – Оксану Хант. Щоправда, героїня газетних славословів за документами Міністерства внутрішніх справ проходить зовсім не як „Хант”, а під своїм справжнім прізвищем, фігуруючи в оперативних зведеннях як громадянка України Мороз Оксана Сергіївна, 1961 року народження, що стояла у витоків організованого злочинного угрупування Віктора Авдишева.
Задушевні подруги: Олена Кучма й Оксана МорозАле розповідають про минуле Оксани Сергіївни міліціонери неохоче, бо до недавніх пір не хотіли мати неприємностей від задушевної подруги, ділового партнера та куми Оксани Мороз – Олени Леонідівни Кучми, а тепер побоюються оргвисновків з боку іншого кума пані Оксани – Віктора Андрійовича Ющенка. Тож спробуємо заповнити цю білу пляму в новітній історії України та розповісти про унікальну аферистку, що змогла пройти шлях від звичайнісінької бандитської „марухи” до подруги президентів та їхніх доньок.
Кума двох панів
Нині Оксана Сергіївна Мороз вважає себе причетною до найвищих вершків українського суспільства й у цьому дивного нічого немає – яке суспільство, такі й вершки. Належний Мороз чотириповерховий будинок на самому початку вулиці Грушевського в Києві, де розмістився офіс її приватного підприємства „Арт-Плюс” та відкритий при ньому бутик „Санахант”, бачив у своїх стінах практично всю бізнесову й політичну, прости Господи, „еліту” України. А придбані в цьому магазині черевики колишнього народного депутата Суркіса навіть стали знаменитими у зв’язку з одним зі скандалів у стінах Верховної Ради. Це трапилося наприкінці царювання Леоніда Кучми, коли під час чергової бійки між народними обранцями Юлія Тимошенко наступила на ногу Григорію Суркісу, ледь не заподіявши йому каліцтво, яке сам Григорій Михайлович охарактеризував як „члєноврєдітельство”. Чи дійсно Суркісу було заподіяно таке специфічне тілесне ушкодження, чи він лише видав бажане за дійсне – наразі невідомо, оскільки на освідування в присутності телекамер пан Суркіс не наважився. Натомість несамовитий галас було здійнято через втрату товарного вигляду взуттям потерпілого. Виявляється, це були пантофлі з якоїсь неймовірно ексклюзивної колекції, виставленої в „Санахант”, ціна на які була досить помітною навіть для гаманця відомого олігарха.
Наближеність до тіл перших, других і третіх осіб у державі та довірчі взаємини з їхніми дружинами й доньками забезпечили Оксані Мороз не тільки місце під сонцем, але й надійні тили у вигляді потрібного кумівства, яке в сучасній Україні стало гарантією недоторканності та всіляких імунітетів.
Кумівство – специфічна дружба через сумісну участь у таїнстві хрещення – розквітло саме на українських теренах і саме останнім часом. Попри двотисячолітню традицію хрестин, ще з часів Київської Русі ледь не найголовнішим методом облаштування політичних питань вважалося не кумівство, а вдалі династичні шлюби. Нині кожний школяр може розповісти про політичне підґрунтя одруження Володимира Великого на доньці візантійського імператора чи про доньку Ярослава Мудрого, яка, взявши шлюб, стала королевою Франції. А родовід королеви Англії містить згадку про те, що її величність має українські корені завдяки далекій київській пра-пра-пра-бабусі, що вийшла заміж за останнього англосаксонського короля Гарольда – того самого Гарольда, який загинув від рук норманських завойовників у битві при Ґастинґсі.
Утім, це й не дивно. Шлюб у добу середньовіччя освячувався церквою, розірвати його було практично неможливо й тому сімейні узи між представниками, як зараз кажуть, „владних еліт”, вважалися надійною запорукою єдності родинних, а відтак і політичних інтересів.
У сучасній Україні з її феодальними правовідносинами, що культивувалися впродовж десятьох років правління Леоніда Кучми, династичним шлюбам також надавалося певне значення. Варто лише пригадати шлюбний союз між донькою екс-президента та відомим бізнесменом Віктором Пінчуком, який приніс чималі матеріальні здобутки представникам обох високих фамілій. Але нині вдалий шлюб не може бути одвічною гарантією спільності інтересів сімей, що родичаються в такий спосіб. Відокремлення церкви від держави призвело до того, що від розлучення не застрахована будь-яка подружня пара. Інша річ – це кумівство, спільна участь у таїнстві хрещення дитини, скасувати яке, на відміну від шлюбу, неможливо.
З приходом до влади в Україні нового президента, який розводить бджоли, час від часу здіймається на Говерлу та регулярно хрестить дітей своїх друзів, приятелів і просто знайомих, на верхніх щаблях державної влади опинилися люди, яких пов’язує з Віктором Ющенком не стільки єдність політичних поглядів, скільки спільна участь у церковному обряді хрещення. Чи то Ющенко хрестив їхніх дітей, чи то вони хрестили дітей Ющенка, чи разом вони занурювали в купель немовлят інших своїх знайомих – головне, що після цього щасливі учасники церемонії можуть сміливо величати президента України своїм кумом й розраховувати на місце під політичним сонцем.
Так, молодшого сина Оксани, Ніколаса Олександровича, хрестили донька попереднього Президента Олена Кучма та колишній народний депутат і колишній перший заступник голови СБУ Володимир Сацюк на дачі останнього. Між іншим – на тій самій дачі в київських Осокорках, де в ніч з 5 на 6 вересня 2004 року мав необережність покуштувати пиво з раками майбутній український Президент, який після цього опинився в австрійській клініці з отруєнням діоксином.
Втім, Віктор Ющенко також не чужий Оксані Сергіївні, оскільки разом з нею хрестив дитину народного депутата Сергія Буряка – того самого, чий брат Олександр на парламентських виборах 2002 року був обраний народним депутатом від блоку „Наша Україна” та протримався в складі фракції Ющенка аж цілих два тижні, з 15 по 29 травня 2002 року.
Подібні знайомства надійно убезпечили Оксану Мороз від прискіпливого інтересу правоохоронних органів за будь якої влади, до того ж сама Оксана Сергіївна любить розповідати, що підприємство „Арт-плюс” належить їй одній лише формально, а насправді її повноправним партнером по бізнесу є донька колишнього президента Олена Кучма. І це цілком схоже на правду, якщо взяти до уваги, з яким розмахом і безкарністю Оксані Мороз вдалося перереєструвати свій бутиком по фальшивому паспорту. Погодьмося, що для подібного роду операцій треба мати зв’язки аж ніяк не на рівні дільничного міліціонера.
Бандитська „маруха”
Уперше пані Мороз опинилася в полі зору правоохоронців на самому початку 90-х років минулого століття. Ось як описано цей період її життя у флагмані незалежної, а головне – непродажної української преси:
„На початку 90-х слово «бутик» у свідомості українця, який навіть належав до столичної еліти, міцно асоціювалося з закордонним «гарним життям». І коли в центрі Києва, у напівпідвальному приміщенні Музейного провулка з’явився «Vogue» Оксани Мороз, що презентував продукцію найбільших світових Будинків моди, це був виклик. І, звичайно, дуже великий ризик. Острівець життя, де є місце розкоші, вишуканості, стильним і дуже дорогим речам, погано вписувався в канву молодої і, прямо скажемо, не найбагатшої країни. Та ризик себе виправдав” („Дзеркало тижня”).
Насправді все було менш романтично, але ризику, дійсно вистачало. Кияни ще досі пам’ятають перший сімейний, так би мовити, „бізнес” Оксани Мороз та її чоловіка – одного з найвідоміших київських бандитів, ассірійця за походженням, колишнього м’ясника Бессарабського ринку Гаррі Джибу Малік-заде й племінника чоловіка, також ассірійця, майстра спорту міжнародного класу з вільної боротьби Віктора Авдишева. Називався цей бізнес „організоване злочинне угрупування”, а головною статтею доходів був рекет на речовому ринку „Патент” біля Республіканського стадіону, який і став першим „бутиком” пані Оксани.
Як розповідають старожили кримінального світу, дати дозвіл на відкриття ринку тодішнього столичного мера Івана Салія умовив колишній офіціант кафе в Палаці спорту Семен Юфа, що вирішив облишити черстві бутерброди та „палену” горілку й поринути у великий бізнес. Одначе, відкриваючи заклад вільної торгівлі, Юфа не врахував, що красиво хочеться жити не тільки йому, а й славним представникам новонародженого організованого криміналітету, які з перших днів існування ринку обклали торгівців даниною. Зібрані гроші звозилися до родинного гніздечка пані Мороз, де й ділилися: частина йшла на „общак”, частина – на подальший розвиток угрупування.
Легенда стверджує, що саме Оксані Сергіївні свого часу спала на думку ідея реорганізувати нелегку рекетирську працю на наукових засадах. Наскільки ця легенда відповідає дійсності сказати зараз важко, але, дійсно, наприкінці 1991 року чоловік Оксани Мороз звернувся до Юфи з пропозицією офіційно оформити взаємини між торгівцями ти здирниками й зарахувати групу рекетирів, які „обслуговували” ринок, працівниками „Патенту” – мовляв, для захисту від чужих рекетирів. Але Юфа відмовився. Тоді за кілька днів, 12 грудня 1991 року, якісь особи бритоголової національності напали на друзів Юфи під час святкування його дня народження в ресторані „Ленінградській”. Переляканий екс-бармен вже наступного дня звернувся до Джибу, після чого члени угрупування були оформлені співробітниками „Патенту” й створили „касу обов’язкового страхування торгівців”. Чоловік Оксани Мороз очолив „відділ страхування”, а племінник Авдишев став його заступником.
Дуже швидко угрупування Джибу та Авдишева перетворилося на одне з найпотужніших українських бандформувань, що налічувало до 700 „штиків”. Саме на „Патенті” в листопаді 1992 року Управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС України поставило абсолютний рекорд за числом затриманих одночасно бандитів – 117 чоловік. Там же затримували й самого Авдишева та братів Савлохових, а площа перед стадіоном стала місцем зустрічей ватажків всіх злочинних угрупувань України, куди на „стрілки”, бувало, з’їжджалося до двох сотень боєвиків. Туди ж з усієї України звозилися й підприємці для „вибивання” грошей.
Треба сказати, що сама Оксана Сергіївна в ті часи на „стрілки” не їздила, цілком вдовольняючись роллю бандитської „марухи” та виховуючи Джибу-молодшого – народженого в 1991 році Маліка Гаррієвича Мороза – спадкоємця Гаррі Джибу Малік-заде та двоюрідного брата Віктора Авдишева. Ситуація раптово змінилася, коли 1 грудня 1992 року в берлінському районі Шарлоттенбург чоловік Мороз був відправлений на той світ кількома пострілами з пістолету, а пані Оксана отримала частку Гаррі в його кримінально-бізнесових започаткуваннях.
Хто саме „замовив” Джибу, досі не відомо. Побутує версія, що один з батьків-засновників київського рекету приїхав до Берліну налагодити контрабанду до України сигарет, але отримав кулю від представників в’єтнамської мафії. Хоча існує й інша точка зору. Річ у тім, що вбивця Джибу сам отримав смертельне поранення й невдовзі сконав у реанімації, начебто встигши перед смертю повідомити, що вбивство замовила якась жінка з Києва. За даними, які свого часу повідомив пресі керівник комісії з убивств берлінської кримінальної поліції Герд Хассет, до вбивства Джибу насправді причетний тричі засуджений львів’янин Віктор Іванюк, який перед тим „засвітився” на замовному вбивстві в Польщі, а згодом організував замах на чоловіка Оксани Мороз.
Але як би там не було, після пишного похорону Гаррі Джибу його вдова не довго сумувала в квартирі по вулиці Єреванській. Ще двічі вона пов’язувала свою долю, щоправда неофіційно, з досить колоритними, а головне – заможними, персонажами. Але всіх їх якимось дивним чином спіткала доля Джибу – оди був убитий в Москві, другий взагалі пропав без вісти.
Тим не менш, таке регулярне горе аж ніяк не завадило Оксані розпочати власний бізнес на успадковані від чоловіків капітали після того, як її головний партнер і опора в житті Віктор Авдишев 16 липня 1995 року опинився в камері київського СІЗО №1. По суті, саме з цього дня Оксана Сергіївна пустилася в самостійне плавання по бурхливих хвилях українського підприємництва.
Арешт Авдишева та шістьох ватажків його команди з одночасним закриттям ринку біля Республіканського стадіону попсувало чимало нервів нашій героїні. Але не буває лиха без добра – на момент початку судового процесу над племінником покійного чоловіка в 1998 році пані Мороз вже знайшла собі нових покровителів і перейшла з незаконного бандформування до законного. Тобто, почала співпрацювати з Головним управлінням по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України.
Першим результатом цієї співпраці злі язики називають семикімнатну квартиру по вулиці Богомольця, 5, поруч з будинком МВС, куди Оксана Сергіївна переїхала з Єреванської, та невеличку крамницю модного одягу, відкриту в напівпідвальному приміщенні будинку в Музейному провулку Києва. Крамниця була відкрита приватним підприємством „Арт-Плюс”, зареєстрованим Оксаною Мороз 10 липня 1997 року, та досить швидко перетворилася на фешенебельний заклад по обслуговуванню колишніх „кухарчиних дітей”, які, приватизувавши державу, стали себе називати „елітою”. Щоправда, наявність грошових знаків не сильно позначилася на загальному інтелектуальному рівні та смаках більшості клієнтів Оксани Сергіївни, які залюбки скупляли в її магазині все, що блищить.
Поетична розповідь „Дзеркало тижня” про відкритий пані Мороз бутик „Vogue” в підвальному приміщенні по Музейному провулку містить одну невеличку неточність. Всесвітньо відому назва для своєї крамнички Оксана Мороз попросту вкрала (як пізніше вона вкрала ім’я Хант). За цим фактом згодом була навіть порушена кримінальна справа й бутик довелося перейменовувати.
Свій перший бутик Оксана назвала „shVogue”, поцупивши товарний знак у всесвітньо відомої французької фірми „Ле Публікасьон Конде Наст С.А.”, яка навіть не підозрювала, що під її вивіскою в столиці незалежної України підприємливі громадянки торгують контрабандним ширвжитком. Утім, скандал з цього приводу спалахнув пізніше, у липні 2002 року, коли французи таки зареєстрували в Україні свій товарний знак та домоглися порушення кримінальної справи за крадіжку інтелектуальної власності за фактом реалізації „продукції виробництва відомих світових дизайнерів” у салоні високої моди „shVogue”.
До речі, кримінальна справа №20-3266, по якій проходить Оксана Мороз, досі перебуває в провадженні Слідчого управління Головного управління МВС України в м.Києві без жодної перспективи бути коли-небудь доведеної до завершення або хоча б до стадії висунення обвинувачення. З цього можна зробити припущення, що справу в міліції порушували аж ніяк не для покарання винних (у 2002 році було навіть смішно уявити процес вдягання наручників на куму доньки президента Кучми та близької знайомої міністра внутрішніх справ Смирнова), а лише з метою отримання хабара від представників потерпілої французької фірми.
Точно таким чином нема ніякої надії побачити в місцях позбавлення волі й Віктора Авдишева, якого свого часу захищав у суді майбутній заступник генерального прокурора України, майбутній прокурор м.Києва й майбутній прокурор Київської області Юрій Гайсинський.
Адвокатові вдалося за кілька днів до проголошення вироку переконати суд (зрозуміло, абсолютно безплатно) відпустити Авдишева на похорон матері до Азербайджану. Більше в Україні керівника одного з найбільших злочинних угруповань не бачили. Хоча Оксана Сергіївна може й зараз безперешкодно спілкуватися з родичем – Віктор Юрійович в черговий раз одружився, поміняв прізвище з Авдишева на Кочієва й спокійнісінько мешкає в Росії з незаплямованою біографією законослухняного громадянина.
Але оскільки Оксана Сергіївна живе в правовій державі, первісток свого нового бізнесу – бутик в Музейному – вона все ж таки, від гріха подалі, вирішила перейменувати в співзвучне старій назві слово „VoК”. Можливо, з тим, щоби не дражнити образливих французів, які довгий час намагалися переконати українських правоохоронців, що громадянка Мороз насправді займається не реалізацією „продукції виробництва відомих світових дизайнерів”, а звичайнісіньким втюхуванням довірливим дружинам „нових українців” контрабандно завезеного фальсифікату під виглядом взірців високої моди. Між іншим, перевірити справедливість подібних тверджень, принаймні, у частині контрабанди, великих складнощів не становить. Достатньо порівняти товаро-транспортні документи, виписані закордонними контрагентами Оксани Сергіївни, митні декларації, що були заповнені при перетинанні українського кордону, та бухгалтерські документи її „моднячої” фірми.
Ще в жовтні 2002 року постановою слідчого СУ ГУ МВС України в м.Києві І.Куриліна було призначено ревізію фінансово-господарської діяльності підприємства „Арт-Плюс”. Згідно з актом ревізії, складеним у Контрольно-ревізійному управлінні в м.Києві, наприклад, у березні 2002 року пані Мороз продала „продукції виробництва відомих світових дизайнерів” аж на 1200грн., з яких 200грн. чесно переказала до бюджету як податок з доданої вартості. Що саме продавалося впродовж місяця на таку значну суму – права шкарпетка чи комірець від футболки – в акті ревізії, на жаль, не зазначено, а слідчим шляхом це питання не розв’язувалося, оскільки, як з’ясувалося, це – місячна виручка навіть не одного, а зразу двох магазинів нашої героїні.
Втім, подібні маніпуляції з бухгалтерським обліком пані Оксані доводилося проводити не стільки заради приховування податків (урешті-решт, яка податкова інспекція наважилася б сумніватися в законослухняності президентської куми?), а тому, що весь інший товар, що продавався під назвою „висока мода”, потрапляв на територію України, здебільшого, без зайвих митних формальностей та сертифікатів відповідності, і у випадку проведення його „по касі” елементарно не зійшовся б бухгалтерський баланс.
Також не любить розповідати Оксана Сергіївна й про іншу історію, пов’язану з закупівлею американських комбайнів „Jon Dir” на замовлення ЗАТ „Земля й люди”, власником якого був тодішній голова Верховної Ради України Олександр Ткаченко. Перший раз на кошти, виділені „для допомоги селу”, були закуплені автомашини „Вольво”. Другий раз – поржавілі американські комбайни за ціною нових. Після цієї історії Олександр Миколайович став найкращим другом (аж до президентських виборів 1999 року) президента Кучми, а Оксана Сергіївна – президентської доньки.
Володимир Бойко
Оксана Мороз-Хант - Самка богомола. Частина 2
Оксана Мороз-Хант - Самка богомола. Частина 3
Оксана Мороз-Хант - Самка богомола. Частина 4
Оксана Мороз-Хант - Самка богомола. Частина 5